«Символ горя і страждання»

До Міжнародного дня пам’яті про Чорнобильську катастрофу

Ця аварія на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції  26 квітня 1986 року змусила по-новому сприйняти  енергію «мирного атома», побачити руйнівну силу радіації та переглянути правила техніки безпеки  АЕС по всьому світу.

Ця трагедія принесла спустошення та страждання, забираючи життя пожежників та рятувальників.

100 тисяч жителів Прип’яті, Чорнобиля та навколишніх сіл покинули свої рідні міста і домівки, які із  найпривабливіших і найкрасивіших, раптово виявилися забрудненою територією, зоною відчуження. Загалом в Україні радіоактивно забрудненими стали 2293 населених пунктів, в яких проживало 2,6 млн осіб, а з сільськогосподарського користування виведено понад 5 млн га землі.

Аварія на ЧАЕС спонукала до створення Міжнародної шкали ядерних подій  і в ній отримала найвищій бал – 7.

 Зруйнований реактор спричинив загоряння, на ліквідацію якого знадобилося 10 діб. Ліквідатори та мешканці прилеглих територій не усвідомлювали масштабів аварії, оскільки вірили в абсолютну безпечність атомної станції. Така аварія вважалася нереальною за визначенням. Аварія на ЧАЕС змусила Міжнародне агентство з атомної енергетики МАГАТЕ переглянути стандарти безпеки на атомних станціях. У ліквідації наслідків аварії взяли участь понад 600 тисяч людей. В травні в міністерстві оборони СССР з’явився наказ про спеціальні військові збори з ліквідації наслідків аварії.

Подвиг  людей, які самовіддано працювали в зонах великих доз радіації, де солдати практично вручну прибирали радіоактивне паливо, попереджаючи його поширення і ціною власного життя рятували не тільки життя українців, а й народів усього світу. Їх жертовна звитяга назавжди залишиться у вдячній пам’яті нащадків. Чорнобиль також став наглядним уроком з ліквідації наслідків ядерних катастроф.  До числа постраждалих від Чорнобильської аварії окрім загиблих працівників АЕС і пожежників слід віднести хворих військовослужбовців і цивільних осіб. Про Чорнобильську катастрофу написано багато книг і статей. В них висвітлено багато подій і фактів, які складаються в сумний реквієм людської мужності і болю.

             Писанка – символ Великодня

16 квітня в бібліотеці імені Михайла Слабошпицького майстриня Григоренко Наталя Миколаївна з клубу «Романтик» провела майстер-клас з писанкарства. 

 

Вона  доступно розповіла і показала присутнім всі етапи створення справжнього дива – Великодньої писанки. Завдяки чітким і напрацьованим роками підказкам, кожен  зміг втілити у розписі власні смаки і нахили. Робота складалась з декількох етапів і вимагала прояву фантазії і зосередження. Незважаючи на це,  внутрішній спокій і емоційний комфорт сприяли здійсненню задуманого. Для  присутніх процес писанкарства відбувався вперше, тому створена власними руками писанка була індивідуальним дивом.

Її можна понести до церкви посвятити. Всі ми віримо у чудодійну силу великодніх мрій, по можливості долучаємось до їх здійснення на практиці. Переможного Великодня всім співвітчизникам, мира і здоров’я кожній родині.

Також в бібліотеці оформлена книжкова виставка «Ми сподіваємось на Великоднє диво», де представлені книжки про традиції святкування Великодня і цікаві факти про писанки.

А на додачу експонуються роботи Вахненко Наталії Михайлівни.

 

            «Співала так, як лиш вона уміла»

 (Ілюстрація до книги «Маруся Чурай»

 Владислава Єрка, видавництво “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”)

Згідно з переказами, Маруся Чурай народилася в 1625 році й жила у Полтаві. Вона була дочкою козацького сотника Гордія Чурая, який став одним із лідерів антипольського повстання.

Батько Марусі був старшиною під час повстання Острянина і був спалений на багатті у Варшаві як бунтівник.

Дівчина вирізнялася неймовірною красою та мала багато залицяльників, серед них був молодий козак Іван Іскра. Але вона була закохана в іншого — Гриця Бобренка, сина хорунжого Полтавського полку, з яким таємно заручилася. у 1648 році, Гриць вирушив на війну, обіцяючи повернутися. Маруся Чурай чекала на нього чотири роки, проте коли хлопець повернувся, виявилося, що він покохав іншу — дівчину Ганнусю із заможної сім'ї. Маруся Чурай вирішила отруїти себе зіллям. Але отруту випадково випив Гриць, коли прийшов на зустріч із Марусею. Полтавський суд засудив Марусю Чурай до страти, але її амністували універсалом Богдана Хмельницького, який приніс Іван Іскра.

 
(Іван-Валентин Задорожний)

Про Марусю Чурай немає жодних документальних відомостей, щодо історичності її постаті тривають дискусії. Маруся Чурай або її збірний образ уособлюють першу українську жіночу романтичну лірику. За легендою, дівчина віршувала і наспівувала навіть у звичайних розмовах, і її рядки вмить підхоплювали інші – так вона стала знаною не лише на Полтавщині, а по всій Україні.

(Михайло Онацько "Маруся Чурай")

Про Марусю Чурай написано чимало творів: 

• Левко Боровиковський написав «Чарівницю», 
• Степан Руданський – «Розмай», 
• Марко Кропивницький – п’єсу «Дай серцю волю, заведе в неволю», 
• Михайло Старицький – «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Володимир Самійленко, 
• Ольга Кобилянська створила повість «У неділю рано зілля копала.
• Борис Олійник написав про свою землячку поему «До тієї Чураївни (Парубоцька балада)»

Найвідомішим українським твором став історичний роман у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко, за який  отримала Шевченківську премію у 1987 році.

Михайло Слабошпицький написав про цей роман: «Маруся Чурай» Ліни Костенко — не просто наша обікрадена й поганьблена Історія, не тільки художня енциклопедія життя українського народу середини XVII століття. Це — історія, яка осмислює саму себе, мисляча історія. Це — партитура вічних мотивів духовного буття народу...»

З деякими творами про непересічну українську Сапфо можна ознайомитись в нашій бібліотеці

Пам'ятник Марусі Чурай в Полтаві

 

             «Навчаємося разом»

Після тривалої перерви, спричиненої хворобами та іншими непередбачуваними обставинами, в бібліотеці нарешті відбувся шкільний урок з учнями НРЦ № 17. Темами його обговорення були «Історія Галицько – Волинського князівства» та «Рослинний світ України». За доброю традицією цих уроків, були використані численні ілюстрації з наявних в бібліотеці книжок. Разом з дітьми пригадали рослини – символи: мак,  соняшник, волошки, жито та пшеницю, а також дерева – дуб, вербу, калину. Не залишилися поза увагою і такі смачні та корисні – гречка, буряк, гарбуз, та улюблені ягоди та фрукти.

Зазвичай, такі уроки-зустрічі завершуються творчістю учнів, чи то малюванням, чи то створенням поробок власними руками. Цього разу, як символ давно очікуваного тепла і в переддень Великодня, учні зробили квітку, розфарбувавши її за власним смаком. 

На завершення учні познайомилися з творчими роботами майстринь Н.Пархоменко та Т.Челишевої, які експонуються в бібліотеці. Ці неймовірно теплі і красиві картини з вовни викликали неабиякий захват у дітей. 

      

Рукотворна краса

10 квітня в бібліотеці відбувся довгоочікуваний майстер-клас по виготовленню квітки з паперових серветок. 

Незважаючи на похмуру погоду, учні ліцею №64 з натхненням виготовляли таку просту, але дуже ніжну квітку. Кожен учень, учениця креативно підійшли до цієї справи – створювали неймовірно красиві візерунки на серветках щоб вже готова квітка виглядала не згірш аніж жива. 

Повірте, всі роботи випромінювали красу й тепло, а діти отримали задоволення від процесу і вироби, які можна подарувати найріднішим. Ось так, з найпростіших матеріалів можна створити оригінальний букет квітів. Все що було потрібно, це серветки, фломастери, кольоровий папір, нитки і клей, а ще натхнення і бажання творити власноруч.

 Історія однієї долі.

Огляд книги про Анастасію Гулей – до Міжнародного дня звільнення в’язнів нацистських таборів.

10 квітня – День звільнення в’язнів нацистських таборів. Дата сумна й повчальна. Сотні тисяч наших співвітчизників пройшли через пекло гітлерівських таборів смерті. Багато хто загинув, не доживши до звільнення, тож тим ціннішим є для нас свідчення тих небагатьох, хто дивом вижив. Книга Майка Райхеля «Полтава, Аушвіц, Берґен-Бельзен, Київ. Історія життя Анастасії Гулей», присвячена життю нашої співвітчизниці, на чию долю випала доля вижити в гітлерівських таборах. Ця історія, записана зі слів пані Анастасії німецьким журналістом, надзвичайно пронизлива. Вона – про сильну мужню жінку. Про віру і любов. Мудрість і відвагу.

Пані Анастасія Гулей народилася в 1925 році на Полтавщині в родині сільського вчителя. Дитинство і юність не були безтурботними, адже на них випало чимало лих: Голодомор 1932-1933, сталінський терор 1937-1938 років і, зрештою, нацистська окупація й вивезення на примусові роботи до Райху. 

В 1943 році Анастасія, не витримавши підневільної праці, здійснила спробу втечі, але невдалу. Її спіймали, протримали в кількох в’язницях, а потім відправили у концтабір Аушвіц-Біркенау. Вона пережила «марш смерті» в морозному січні 1945 року та була за пів кроку від смерті, коли була звільнена британськими військами з Берґен-Бельзена. 

Після того дівчина повернулася в Україну, закінчила школу, інститут, вивчилася на фахівця з лісового господарства; працювала, створила родину, народила і виховала разом із чоловіком трьох дітей… Мешкала у власному будинку в Жулянах. Аж поки 24 лютого 2022 року не почалось російське повномасштабне вторгнення. Колишня бранка нацистів змушена була полишити рідне гніздо й шукати прихисток від російського нацизму в Німеччині.

В книзі чимало вражаючих моментів, щемких сцен і спогадів. Вона викликає цілу палітру емоцій і широкий спектр почуттів: гнів, радість, здивування, захват. Ось лишень один епізод: мати пані Анастасії пережила Голодомор. Щоб вижити дітям, родині, було виміняно на якісь нехитрі харчі все, що можна було виміняти. Але свою весільну вишиту сорочку вона залишила. Залишила собі. Потім передала доньці. І Анастасія її теж зберегла. «Як спогад про маму, про її волю в тяжкі часи Голодомору».

Тож ця книга, ця історія – не тільки про біль, але й про Життя. Про волю до нього. І про перемогу. Читаймо і наснажуймося!