«Він шукав нові сенси та істини»

Інформаційна довідка до 50-річчя з дня народження       

                                Є .Гулевича.

Євген Гулевич, філософ, перекладач, філолог, культуролог. Дослідник поетики, балансу кольорів у природі, усього етичного і естетичного, дошукувач сенсів, редактор і автор, - Євген Гулевич із початком війни став добровольцем. 31 грудня 2022року загинув під Бахмутом.

   

Євген Гулевич народився 21 липня 1975 року в Калуші на Івано-Франківщині. З дитинства був допитливим хлопчиком і завжди прагнув до самовдосконалення. Понад усе любив читати, як згадує брат, читав «запоєм». Питань у виборі професії не виникало, він вирішив стати журналістом. Вступив до Львівського національного університету імені Івана Франка. В роки навчання він був дуже помітною особою. Мав довге до пояса волосся, до того ж всю зиму ходив в одній сорочці. До студентських забав і веселощів ставився ніби відсторонено,  думками був десь далеко.

Його мовчання сприймалось як снобізм, а насправді він писав дослідницьку роботу про мовчання в культурі. Після закінчення факультету журналістики, хотів навчатись на магістерській програмі з культурології. Несподівано поїхав у Слов’янськ і поступив у льотне училище на курс навігаторів, але не витримав у чужому для нього середовищі. У Львові почав працювати у міжнародному відділі газети «Поступ» але більше його цікавили суспільні явища та культурологія. У 2003 працював перекладачем в проекті «Перекладацька майстерність» у ЛНУ імені Івана Франка.

Євген Гулевич завжди хотів докопатись до суті поставити безліч глибоких запитань, про які ніхто раніше й не думав. Однім з перших його проєктів   була праця над вшануванням пам’яті Соломії Павличко. Після цього займався проєктом «Історія літератури» Його редакторська праця була своєрідною школою для авторів, він сам розвивався і розвивав людей. Іспанську мову Гулевич вивчив самотужки, згодом це переросло в серйозне захоплення іспаномовними авторами. Завдяки йому український читач познайомився з працею іспанського філософа Раміреса «Існування іронії як іронія існування»

Серед опублікованих редакторських здобутків Євгена Гулевича – роман Рея Бредбері «Щось лихе насуває», «Світовий атлас вуличного мистецтва і графіті» Рафаеля Шактера, «Розмови з Богом» Ніла Дональда Волша. Багато творів Євген перекладав і редагував просто для власного задоволення, відточуючи майстерність володіння словом.

Він також був знаним львівським культурологом, створив сотні культурно-мистецьких проєктів – починаючи від «Свята музики»  і закінчуючи Pinzel.AR, де  розглядається спадщина скульптора Йогана – Георга Пінзеля та масштабним проектом «Ангели» під керівництвом Павла Гудімова. Кожен проєкт, за який брався Гулевич, вражав неординарністю і продуманістю.

Незважаючи на численні закордонні контакти і знайомства, він завжди жити в Україні.

Повномасштабне вторгнення Євген Гулевич зустрів у Калуші та через декілька днів сам пішов у військомат. У нього були проблеми із зором, але Євген добився зарахування в Десантно-штурмові війська ЗСУ, став кулеметником. Після першого поранення ненадовго потрапив до Львова. Удруге його поранило під Давидовим Бродом. Лікування і реабілітація у Львові для Євгена були в культурному плані насиченими.   Він взяв участь у перфоманс – розмові «Сад окопів», але рвався назад на фронт.

31 грудня 2022 року Євген Гулевич загинув від кулі російського снайпера під Бахмутом.

 Задля вшанування пам’яті Євгена Гулевича його колеги та друзі хочуть заснувати премію його імені за майстерність володіння словом. Також планують оцифрувати літературний та перекладацький спадок філософа.

 

15 липня Україна відзначає День Української Державності, які збігається з

Днем Хрещення Русі-України .

Це значуще свято , яке носить сакральний та релігійний зміст. Воно пов’язане з вшануванням культурної спадщини та християнства, яку Україна отримала з Київської Русі. Прийняття князем Володимиром у 988 році християнства стало цивілізаційним вибором України.  Християнство сприяло піднесенню культури та освіти.

Історія українського державотворення бере початок з Руської середньовічної держави, центром якої був Київ. Русь започаткувала державницькі традиції українців. Її традиції у розбудові загальноєвропейського культурно-релігійного простору продовжили Галицько-Волинське князівство, Українська козацька держава, Українська Народна Республіка, Західноукраїнська Народна Республіка, Карпатська Україна та сучасна незалежна Україна.

Значення історії нашого державотворення – потужна сила проти маніпуляцій історичними фактами в умовах інформаційної війни росії проти України. Ця війна – не лише боротьба за майбутнє нашої держави, а й за її минуле, незалежність та ідентичність

 

   «Замовчувана літературна спадщина Івана Липи»

«Я писав більш як чверть віку не за страх, а за совість, не ради слави, бо знав, що доброго не скажуть, хіба випадково, писав не ради грошей, а лиш тому, що мав свої думки, і ті думки хотілось сказати людям...»

І. Липа

Іван Липа (1865 – 1923) – український громадський і політичний діяч, прозаїк, поет та публіцист, лікар.

Дитячі роки пройшли в Керчі. Шкільна наука давалась йому легко, тому блискуче закінчив чоловічу гімназію ще й з першого року навчання підробляв приватними уроками. Любив читати книжки рідною мовою та слухати українські народні пісні. Смерть від тяжкої хвороби найближчого друга вплинула на вибір професії. Щоб не вмирали діти, Іван вирішив стати лікарем. На медичному факультеті Харківського університету заснував таємне товариство «Братство тарасівців», яке мало поширювати ідеї Тараса Шевченка, та боротьбу за національне визволення українського народу.

 За проукраїнську діяльність Івана Липу заарештували і виключили з університету.  Через 3 роки він поновив навчання  на медичному факультеті Казанського університету, а після його закінчення працював земським лікарем у селах Херсонщини, Одещини та Полтавщини.  Іван Липа був організатором «Одеської літературної спілки», видав альманах «Багаття», часто друкувався в українських часописах. В УНР був керуючим управлінням культури в уряді, членом Всеукраїнської Національної Ради та Ради Республік, входив до складу комісії з підготовки Конституції УНР. У 1922 році переїхав у Винники і працював як приватний лікар. Тут він створив свої новели «Кара» і «Утома» Внаслідок невиліковної хвороби (рак шлунку)  15 листопада 1923 року помер і похований у Винниках.

До останньої хвилини поряд з ним був митрополит Іван Огієнко, який полегшував Івану тугу від розлуки з близькими і страждання від хвороби.

Писати Іван Липа почав ще у студентські роки, а його перші статті підписані псевдонімом І. Степовик. Згодом у «Правді» під редакцією І. Франка, він використовував псевдонім Петро Шелест. В УРСР літературна спадщина письменника замовчувалась. Проте, літературний доробок Івана Липи значний. Дитячі оповідання «Казки про волю», «Мій ведмедик», «Сім братів», «Туман», збірка поезій «Тихе слово».  «Тринадцять притч» однаково цікаві і дітям і дорослим. Окрім художніх творів він автор численних статей та есеїв. Всі твори Івана Липи наповнені ліричним забарвленням і мають символічно-філософський характер. 

Найближчий друг Івана Липи Микола Вороний присвятив йому поему «Євшан -зілля».