Степан Чернецький – забутий автор «Червоної калини»

Степан Чарнецький (1881— 1944) — поет, фейлетоніст, театральний діяч і критик. Він народився 21 січня 1881 в селі Шмальківцях Тернопільської області, був тринадцятою дитиною в родині (батько помер ще до його народження),

 З гімназії Степана відрахували за зневажливе ставлення до релігії. Згодом навчався у реальній школі та у Львівському політехнічному інституті. Працював інженером-мостобудівником. З 1913 р. — режисер і художній керівник українського театру у Львові. Захоплення театром і літературою спонукало залишити навчання і повністю присвятити себе заняттям літературою й мистецтвом. Він був автором віршів і фейлетонів, рецензій на театральні вистави. Йому належать переклади з німецької та польської мов п’єс для українського театру та лібрето опер. В своїх поезіях він відобразив трагічну долю галицького селянина. Чарнецький – автор «Нарису історії українського театру в Галичині», що не втратив своєї наукової вартості і сьогодні. Його життя було досить складним, але ніхто ніколи не чув від нього скарг на тяжкі умови існування. Після 1939 р. Степан Чарнецький працював науковим співробітником Львівської наукової бібліотеки  (сьогодні – Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України). Помер С. Чарнецький 2 жовтня 1944 року у Львові.

Пісню, яка сьогодні відома всьому світу, «Ой у лузі червона калина», Степан Чарнецький написав на початку 1914 року  за мотивами останнього куплету козацької пісні XVII століття «Розлилися круті бережечки». При його постановці трагедії Василя Пачовського "Сонце руїни" про долю гетьмана Дорошенка у фіналі п’єси мала звучати пісня. Спочатку вибрали "Чи я в лузі не калина була", але режисеру хотілось чогось оптимістичного, тож він запропонував іншу пісню – "Розлилися круті бережечки" і трохи переробив текст. Останній куплет залишив без змін, але дещо змінив мелодію. У такому варіанті вистава і прозвучала на сцені. Вона мала гучний успіх. А пісню, особливо останній куплет "Ой у лузі червона калина" одразу підхопила галицька молодь. «Червона калина» стала гімном Січових Стрільців.

В нашій бібліотеці є книжка Лесі Башняк, де детально розкрита звитяжна минувшина Легіону Українських Січових Стрільців та важливу роль  культури у їх боротьбі.

    

     «Вони вже не напишуть книжок»

3 березня відзначається Всесвітній день письменника. Ці особливі люди перш за все вчать нас відчувати і співчувати. Сьогодні в Україні їх голос, це голос, який лунає на весь світ. Письменники і поети творять в  волонтерських центрах та на багатолюдних мітингах на підтримку України за її межами. Це не замріяний, відірваний від життя і людей самітник, а людина, дуже часто, зі зброєю у руках. В перервах між обстрілами, або наданням медичною допомоги пораненим, вони занотовують свої думки і непідробні свіжі враження, які згодом стануть правдивими свідченнями для прийдешніх істориків і літературних критиків, майбутньою класикою.

В нашій бібліотеці є твори тих, хто віддав життя на полі бою, або фіксуючи воєнні злочини окупантів.

Вікторія Амеліна  загинула від ракетного удару в Краматорську.

Юрій Дадак  «Руф»   24 лютого 2022-го вступив до лав 24-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.  Потрапив на Луганщину і був там до останнього подиху, загинув 1 квітня 2022 року.

Максим Петренко  Під час повномасштабного російського вторгнення Максим захищав Україну у лавах 109-го батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Збройних сил України. Загинув 17 листопада 2022 року внаслідок ворожого артилерійського обстрілу позицій українських захисників біля села Яковлівка на Донеччині.

Ігор Мисяк.  На початку березня 2022 року приєднався до підрозділу Сил територіальної оборони ЗС України. Згодом опинився в лавах окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу. Брав участь у звільненні Херсонщини від російських окупантів. Загинув 1 квітня 2023 року поблизу села Богданівка Бахмутського району Донеччини. Під час евакуації поранених побратимів медичний екіпаж, у складі якого він був, потрапив під ворожий мінометний обстріл.

Олександр Осадко. Від 26 лютого 2022 року пішов на фронт у складі 105-ї окремої бригади територіальної оборони, згодом служив кулеметником 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. Загинув 9 липня 2022 біля Мазанівки на Донеччині, під час артилерійського обстрілу..

Список загиблих людей літератури від проєкту "Недописані»

Всесвітній день письменника – наша  шана і відповідальність як читачів. Знайдіть час, зайдіть в бібліотеку, ознайомтесь з їх творами. Навіть після смерті боротьба загиблих митців продовжується в їх творах.

 

 

«Вони написані свідками подій»

24 лютого 2022 року... пролунали вибухи по всій Україні - повномасштабне вторгнення росії в Україну розділило життя мільйонів людей на до і після пекельного лютого 2022-го.

Ще в 2014 році відбулася військова операція з захоплення Кримського півострова, частини Донецької та Луганської областей. Ця "гібридна війна" тривала до 2022-го. Цього було замало... збройна агресія росії проти України перейшла у фазу повномасштабної війни.

В четверті роковини цієї страшної війни ми розповідаємо про окупацію і деокупацію, про втрати, біль і надії, про наших героїв і всіх тих, хто наближає Перемогу написаними сторінками книжок, збірок і поетичних рядків, які потрібно писати, як би боляче це не було читати. Ця література увійде в історію нашого народу. Це не просто написані книжки, це правда про країну-агресора, яка сьогодні вбиває українців та паплюжить нашу землю; це голоси військових письменників, які пишуть без фальші, це своєрідний щоденник добровольця на сторінці у фейсбуці, який ліг у основу книги; це рядки про життя воєнного Києва, про те, як змінювалося внутрішнє «я» киян під тиском обставин, як гартувався Дух; це розповідь про те, як культура намагається втішати і осмислювати те, що відбувається під ревіння повітряних тривог.

Ці книжки максимально наближають читача до тих реалій, які пережили цивільні витримавши окупацію та обстріли. Вони розраховані на всіх тих, хто цікавиться подіями сучасної України.

 

            «Світ має знати правду»

Тиждень інформаційної солідарності до Дня спротиву окупації АРК та м. Севастополя.

20 лютого 2014 року – офіційна дата окупації Криму росією. Спецоперація рф із захоплення Криму почалася за три дні до закінчення зимової Олімпіади в Сочі. Жителі Криму тоді цього не усвідомили. Для них початком окупації став ранок 27 лютого, коли острів наповнився «зеленими чоловічками». На бронетехніці без розпізнавальних знаків  російські військові в ніч з 26 на 27 лютого захопили будівлі кримського уряду і парламенту автономії. Верхівка державної сфери управління розбіглася, або була деморалізована. Півостровом прокотилась хвиля мітингів та акцій противників відокремлення Криму від України так і прихильників росії.

26 лютого в Сімферополі під кримським парламентом зібралось декілька тисяч кримських татар та українців, що виступали за цілісність України. Внаслідок цього протистояння було травмовано десятки людей. Згодом у зв’язку з цією подією в рф виникне «Справа 26 лютого» і буде порушено багато кримінальних справ проти кримських татар, в тому числі – проти заступника голови Меджлісу Ахтема Чийгоза.

28 лютого спецпідрозділ головного розвідувального управління збройних сил росії – «зелені чоловічки» заблокували аеропорт у Сімферополі, кораблі охорони в Балаклавській бухті Севастополя й українські військові частини по всьому Криму. Тут розпочалася діяльність перших волонтерів України – кримських татар, які підвозили продукти заблокованим українським солдатам.

Кримські татари та інші проукраїнські жителі півострова бойкотували псевдореферендум про статус Криму. Явка на ньому була невисока. Однак неважко здогадатися про проголошені результати – 96, 57% «проголосували за входження до складу рф».

Після підписання 21 березня 2014 р. закону про входження Криму до складу росії на півострові почались масові репресії і переслідування. Здійснюються репресивні заходи щодо самобутньої культури й ідентичності корінних кримських народів. Перший кримськотатарський телеканал АТR був змушений виїхати на материкову Україну. 

За роки окупації з 2014 з Криму вимушено виїхало від 60 до 100 тисяч жителів. Окупаційна влада підтримує заселення Криму мешканцями регіонів росії. Щодо тих, хто залишився, але не підтримує ідею «російського Криму», репресії тривають.

 

 

                   Караїмська. Під загрозою знищення.

До Міжнародного дня рідної мови

Кожні два тижні в світі зникає одна мова, повідомив німецький комітет ЮНЕСКО в Бонні з нагоди Міжнародного дня рідної мови, який відзначається 21 лютого.

За даними ЮНЕСКО, в Україні нараховується п’ятнадцять мов, над якими нависла загроза. Серед них – караїмська, кримськотатарська, урумська, русинська.

Караїми є корінним народом Криму. З XIII століття вони проживають на території сучасного Криму. Колись численні і дуже шановані, сьогодні караїми — один із нечисельних народів. Окупація Криму зробила збереження караїмської спадщини ще складнішим. 

Сьогодні караїми є одним із найменш чисельних корінних народів України. Караїмські громади в Євпаторії та Сімферополі налічують декілька сотень осіб, у Феодосії залишилося близько ста караїмів. За межами півострова представників цього етносу ще менше. 

Караїми мають свою мову — караїмську. Станом на 2001 рік в Україні рідною назвали караїмську 76 осіб, а всього караїмів було 671 особа. За класифікацією ЮНЕСКО, мова знаходиться у стані вимирання. 

Пам’ятки культурної спадщини караїмів, що знаходяться в Криму, опинилися під загрозою руйнування в зв’язку з окупацією півострову росією. У 2000-х на державному рівні організовувались  літні школи, факультативи караїмською для дітей. Нині за умов російської окупації територій компактного проживання караїмських громад та через те, що багато караїмів виїхали за кордон, зберігати мову та ідентичність народу стало важче. 

Але ентузіасти на власному прикладі доводять,  що вивчити мову можна і в дорослому віці та навіть співати караїмські народні пісні.

 

«Він є творцем Державного Герба України»

          До Дня Державного Герба України

Георгій Нарбут (1886-1920) – один з найвизначніших українських графіків та художників ХХ ст. Він започаткував українську шрифтову школу. Йому належить розробка проекту герба і печатки Української держави. Він популяризував тризуб як основний національний знак. Нарбут був автором дизайну грошей для урядів Центральної Ради й Гетьманату, професором-засновником та першим ректором Української Академії мистецтв. Захоплювався геральдикою: досліджував і розробляв герби. «Українську Абетку» Нарбута називають взірцем української графіки. Розпочавши роботу над нею ще в Санкт-Петербурзі, доробляв і доповнював вже на рідній землі

Завдяки його допомозі вижила Київська Академія, там були закладені підвалени вищої графічної освіти в Україні. В її стінах виховалася плеяда талановитих майстрів. Для багатьох сучасників Нарбут став взірцем у виробленні свого стилю. Графічні дизайнери всього світу і сьогодні використовують його шрифти.

Він прожив коротке, але наповнене яскравою творчістю життя. У Нарбута були, за словами мистецтвознавця Платона Білецького, «міцні, точні, чутливі руки, виняткова пам’ять, рідкісна працездатність, спокійна вдача й дисциплінованість.

Нарбут обожнював українське народне мистецтво. У своїх ілюстраціях часто використовував мотиви селянської вибійки, витинанки, полтавських килимів, опішнянської кераміки

Неординарний, яскравий Нарбут був магнітом мистецького Києва . Своєю відданістю мистецтву він притягував талановитих та творчих людей. Це і є та неповторна Нарбутівська сила на всі часи.

  

 

«Просвітництво неписемного населення»

Він народився на Станіславівщині (нині це Івано-Франківщина) в 1871 році. Його батько був сільським писарем, який самотужки зумів опанувати грамоту. 

Сьогодні наша розповідь про Леся (Олексу) Мартовича - українського письменника та громадського діяча. Його також називають майстром усної розповіді, адже більшість своїх творів він розповідав друзям. І саме це призвело до того, що не записане – те втрачене. Можна сказати, що нам на ознайомлення з творчістю визначного українського письменника-класика залишилося зовсім мало оповідань. Але вони в повну показують яскраво виражену сатиричну спрямованість Мартовича.

Іван Франко про реалістичне письмо Леся Мартовича писав: «Мартович найперше чудовий знавець галицького життя, причому його творам у великій мірі властивий гумор. Іронію долі, яка змушує людину виявляти свої вчинки в зовсім іншому світлі, ніж вони є насправді, письменник вміє відчути в нашому народному житті краще, ніж будь-хто інший… Його манера наскрізь оригінальна, легка і далека від будь-якого шаблону!»

Олесь навчався в місцевій дворічці, потім перейшов до школи в сусідньому селі, а вже згодом батько віддав сина на навчання до Коломийської класичної гімназії, де він потрапив в різношерстне середовище та відчув на собі зарозумілість міських гімназистів і викладачів. Про це він згадує в новелі «Нічний гість». А взагалі, його оповідання вирізняються влучними характеристиками дійових людей та гарним розумінням селянської психології. Направду, це свідчить про добре знання селянського життя в якому він зростав і якого не цурався.

До чого призводять постійні насмішки над дітьми з села? Ці ж діти починають створювати гуртки, одним з очільників якого став Лесь Мартович. На своїх таємних зібраннях вони перечитували заборонені твори, обговорювали різноманітні суспільні теми. Також ходили по селах, щоб почитали мужикам газети та збирали народний фольклор.

Демократичний рух народовців, який широко розвинувся у 1890-ті роки, спонукав до поширення просвітництва неписемного населення. Завдяки старанням гімназистів було зібрано чималу бібліотеку, де були  книги українських письменників та європейських авторів.

І з того часу Мартович захопився письменництвом. Це були: сатира, лірика, поеми, новели. Але як вже було зазначено, це все він читав своїм товаришам-сподвижникам.

Варто зауважити, що можна заздрити успіхам гуртківців так, що це призвело до виключення Мартовича, Стефаника та інших гімназистів з гімназії. І це все з подачі міських. Тож закінчувати навчання довелося в Дрогобичі, у гімназії імені Франца Йосифа. Потім було юридичне відділення в Чернівецькому університеті, влаштування помічником адвоката, щоб мати кошти на життя та науку, але письменник не полишав проводити серед селян культурно-освітню роботу, продовжував збирати і вивчати фольклорні матеріали; видавав свою літографовану газету “Збірка”; засновував по селах читальні. Самий активний творчий період, це коли Лесь перевівся до Львова. Хоча це був дуже складний період для нього.

В 1910-му важка недуга нагадала про себе так, що Мартович полишив адвокатську роботу. Перебрався до друга в село  і зайнявся повістю "Забобон" – вона була посмертною, це справжній літопис галицького життя. Він встиг її дописати і дати на рецензію своїм побратимам.

В нашому фонді є декілька збірок вибраних творів майстра соціальної сатири з якими ви можете ознайомитися. Хотілося б, щоб це знайомство переросло у глибоке зацікавлення спадщиною талановитого гумориста й сатирика.

Вшанування пам'яті: у багатьох містах та селах України його іменем названо вулиці. У селі Торговці встановлено пам’ятник біля літературно-меморіального музею, а також проводиться літературний конкурс імені Леся Мартовича.