Караїмська. Під загрозою знищення.

До Міжнародного дня рідної мови

Кожні два тижні в світі зникає одна мова, повідомив німецький комітет ЮНЕСКО в Бонні з нагоди Міжнародного дня рідної мови, який відзначається 21 лютого.

За даними ЮНЕСКО, в Україні нараховується п’ятнадцять мов, над якими нависла загроза. Серед них – караїмська, кримськотатарська, урумська, русинська.

Караїми є корінним народом Криму. З XIII століття вони проживають на території сучасного Криму. Колись численні і дуже шановані, сьогодні караїми — один із нечисельних народів. Окупація Криму зробила збереження караїмської спадщини ще складнішим. Сьогодні караїми є одним із найменш чисельних корінних народів України. Караїмські громади в Євпаторії та Сімферополі налічують декілька сотень осіб, у Феодосії залишилося близько ста караїмів. За межами півострова представників цього етносу ще менше. Караїми мають свою мову — караїмську. Станом на 2001 рік в Україні рідною назвали караїмську 76 осіб, а всього караїмів було 671 особа. За класифікацією ЮНЕСКО, мова знаходиться у стані вимирання. Пам’ятки культурної спадщини караїмів, що знаходяться в Криму, опинилися під загрозою руйнування в зв’язку з окупацією півострову росією. У 2000-х на державному рівні організовувались  літні школи, факультативи караїмською для дітей. Нині за умов російської окупації територій компактного проживання караїмських громад та через те, що багато караїмів виїхали за кордон, зберігати мову та ідентичність народу стало важче. Але ентузіасти на власному прикладі доводять,  що вивчити мову можна і в дорослому віці та навіть співати караїмські народні пісні.

 

«Він є творцем Державного Герба України»

          До Дня Державного Герба України

Георгій Нарбут (1886-1920) – один з найвизначніших українських графіків та художників ХХ ст. Він започаткував українську шрифтову школу. Йому належить розробка проекту герба і печатки Української держави. Він популяризував тризуб як основний національний знак. Нарбут був автором дизайну грошей для урядів Центральної Ради й Гетьманату, професором-засновником та першим ректором Української Академії мистецтв. Захоплювався геральдикою: досліджував і розробляв герби. «Українську Абетку» Нарбута називають взірцем української графіки. Розпочавши роботу над нею ще в Санкт-Петербурзі, доробляв і доповнював вже на рідній землі

Завдяки його допомозі вижила Київська Академія, там були закладені підвалени вищої графічної освіти в Україні. В її стінах виховалася плеяда талановитих майстрів. Для багатьох сучасників Нарбут став взірцем у виробленні свого стилю. Графічні дизайнери всього світу і сьогодні використовують його шрифти.

Він прожив коротке, але наповнене яскравою творчістю життя. У Нарбута були, за словами мистецтвознавця Платона Білецького, «міцні, точні, чутливі руки, виняткова пам’ять, рідкісна працездатність, спокійна вдача й дисциплінованість.

Нарбут обожнював українське народне мистецтво. У своїх ілюстраціях часто використовував мотиви селянської вибійки, витинанки, полтавських килимів, опішнянської кераміки

Неординарний, яскравий Нарбут був магнітом мистецького Києва . Своєю відданістю мистецтву він притягував талановитих та творчих людей. Це і є та неповторна Нарбутівська сила на всі часи.

  

 

«Просвітництво неписемного населення»

Він народився на Станіславівщині (нині це Івано-Франківщина) в 1871 році. Його батько був сільським писарем, який самотужки зумів опанувати грамоту. 

Сьогодні наша розповідь про Леся (Олексу) Мартовича - українського письменника та громадського діяча. Його також називають майстром усної розповіді, адже більшість своїх творів він розповідав друзям. І саме це призвело до того, що не записане – те втрачене. Можна сказати, що нам на ознайомлення з творчістю визначного українського письменника-класика залишилося зовсім мало оповідань. Але вони в повну показують яскраво виражену сатиричну спрямованість Мартовича.

Іван Франко про реалістичне письмо Леся Мартовича писав: «Мартович найперше чудовий знавець галицького життя, причому його творам у великій мірі властивий гумор. Іронію долі, яка змушує людину виявляти свої вчинки в зовсім іншому світлі, ніж вони є насправді, письменник вміє відчути в нашому народному житті краще, ніж будь-хто інший… Його манера наскрізь оригінальна, легка і далека від будь-якого шаблону!»

Олесь навчався в місцевій дворічці, потім перейшов до школи в сусідньому селі, а вже згодом батько віддав сина на навчання до Коломийської класичної гімназії, де він потрапив в різношерстне середовище та відчув на собі зарозумілість міських гімназистів і викладачів. Про це він згадує в новелі «Нічний гість». А взагалі, його оповідання вирізняються влучними характеристиками дійових людей та гарним розумінням селянської психології. Направду, це свідчить про добре знання селянського життя в якому він зростав і якого не цурався.

До чого призводять постійні насмішки над дітьми з села? Ці ж діти починають створювати гуртки, одним з очільників якого став Лесь Мартович. На своїх таємних зібраннях вони перечитували заборонені твори, обговорювали різноманітні суспільні теми. Також ходили по селах, щоб почитали мужикам газети та збирали народний фольклор.

Демократичний рух народовців, який широко розвинувся у 1890-ті роки, спонукав до поширення просвітництва неписемного населення. Завдяки старанням гімназистів було зібрано чималу бібліотеку, де були  книги українських письменників та європейських авторів.

І з того часу Мартович захопився письменництвом. Це були: сатира, лірика, поеми, новели. Але як вже було зазначено, це все він читав своїм товаришам-сподвижникам.

Варто зауважити, що можна заздрити успіхам гуртківців так, що це призвело до виключення Мартовича, Стефаника та інших гімназистів з гімназії. І це все з подачі міських. Тож закінчувати навчання довелося в Дрогобичі, у гімназії імені Франца Йосифа. Потім було юридичне відділення в Чернівецькому університеті, влаштування помічником адвоката, щоб мати кошти на життя та науку, але письменник не полишав проводити серед селян культурно-освітню роботу, продовжував збирати і вивчати фольклорні матеріали; видавав свою літографовану газету “Збірка”; засновував по селах читальні. Самий активний творчий період, це коли Лесь перевівся до Львова. Хоча це був дуже складний період для нього.

В 1910-му важка недуга нагадала про себе так, що Мартович полишив адвокатську роботу. Перебрався до друга в село  і зайнявся повістю "Забобон" – вона була посмертною, це справжній літопис галицького життя. Він встиг її дописати і дати на рецензію своїм побратимам.

В нашому фонді є декілька збірок вибраних творів майстра соціальної сатири з якими ви можете ознайомитися. Хотілося б, щоб це знайомство переросло у глибоке зацікавлення спадщиною талановитого гумориста й сатирика.

Вшанування пам'яті: у багатьох містах та селах України його іменем названо вулиці. У селі Торговці встановлено пам’ятник біля літературно-меморіального музею, а також проводиться літературний конкурс імені Леся Мартовича.

 

 

 

 

  «Бій під Крутами. Поразка у нерівному бою»

КРУТЯНЦІ

Морозне повітря дрижало

Від звуків потужних гармат,

А Ви залягли в окопах

Без куль, без шинель, без гранат… (Олексій Шевченко)

29 січня – День пам’яті героїв Крут. Бій під Крутами став символом героїзму та самопожертви заради молодої Української держави. Більшість юнаків не мали ніякої військової підготовки, погано озброєні, але стояли насмерть, обороняючи підступи до Києва. Вони відбили кілька атак, зазнавши численних втрат. Бій тривав кілька годин, але воякам вдалося зупинити просування більшовицьких військ до Києва на кілька днів. Це дало можливість Петлюрі придушити повстання ворога на заводі «Арсенал», а уряду УНР підписав Берестейський договір з країнами Четвертого союзу. В бою, який тривав до 6 годин, загинуло 70-100 українських бійців, а більшовики втратили 300

До українського війська входив студентський курінь, який сформувався з студентів, добровольців, активістів молодіжних організацій, випускників та гімназистів старших класів Києва. Цей курінь і став жертвою розстрілу та катувань.

За рішенням Української Центральної Ради, 19 березня 1918 тіла студентів перевезли до Києва та урочисто поховали на Аскольдовій могилі.

День пам’яті героїв Крут почали відзначати 29 січня з 2003 року.

Ця героїчна подія знайшла відображення як у документальній літературі, так і в художніх творах.

Ви зможете познайомитись з документальними матеріалами, які ілюструють ті події, а також розумом і серцем доторкнутися до емоційного стану учасників тих подій завдяки книжковій виставці, яка проходить в нашій бібліотеці.

Ці книги висвітлюють бій не лише як військову, а й як символічну подію української історії.

Мужність, незламність, жертовність – вони на генному рівні передаються у спадок наступним поколінням. Трагічне, проте беззаперечне цьому підтвердження – наші ЗСУ.

 

       «Він пропагував ідею духовного об’єднання

                             Європи»

  Риси до портрету Стефана Цвейга до Міжнародного дня  пам’яті жертв Голокосту 

Стефан Цвейг народився у Відні у 1881 році у заможній єврейській родині. В родині панувала характерна для віденської еліти освічена культурна атмосфера. Він здобув  гарну освіту, здобув докторський ступень. За словами Цвейга,  єврейська  віра мало впливала на його погляди і освіту, проте він не зрікся її і періодично писав про євреїв і єврейські теми. Один із найпопулярніших письменників 1920 – 30 років, він перш за все був прихильником духовного об’єднання Європи. В його творчості відображений глибокий інтерес до внутрішнього стану людини, його новели наповнені глибоким психологізмом. Цвейг також відомий як біограф, драматург і журналіст.

 Головною темою його творів він були ідеї людяності. В них він відобразив динаміку епохи, наповнивши  психологізмом і ритмом життя. Товаришами Цвейга були Райнер Марія Рільке, Еміль Верхарн, Ромен Роллан, Франс Мазереель, Огюст Роден, Томас Манн, Зигмунд Фрейд, Джеймс Джойс, Герман Гессе, Герберт Веллс, Поль Валері. 

У 1934 році, після приходу Гітлера до влади в Німеччині, Цвейг виїхав з Австрії до Англії, жив спочатку в Лондоні, а потім з 1939 року в Баті. У рамках підготовки до операції «Зеельове» був складений список осіб, які мали бути затримані нацистами відразу після завоювання Британських островів, так звана Чорна книга; Цвейг разом із його лондонською адресою був вказаний на сторінці 231. 

Війна трагічно вплинула на стан письменника. 23 лютого 1942 року Цвейгів знайшли мертвими від передозування барбітуратом у їхньому будинку. Це стало наслідком його розпачу щодо майбутнього Європи та її культури. «Я вважаю, що краще завчасно і здорово завершити життя, в якому інтелектуальна праця означала б найчистішу радість, а особиста свобода — найвище благо на Землі», — писав він у предсмертному листі.

Який висновок варто зробити із цієї історії:

• через три роки фашизм було знищено,
• концтабори звільнено,
• гуманістичні цінності стали основою нового світу.

Але вони цього вже не побачили.

Вони пішли в той момент, коли до світанку лишалося зовсім трохи…

Попри найскладніші обставини треба вірити і чинити спротив

 

«Євген Коновалець, один із борців 

за незалежність України  ХХ ст"

З дитинства  Євген Коновалець відзначався непохитним характером.  На початку Першої світової війни коли він був студентом  юридичного факультету, його було мобілізовано. З 1915 до 1916 -го він перебував у російському полоні. Під час Лютневої революції в росії  проводив пропагандистську роботу серед полонених-українців.

Не зважаючи на те, що він не був професійним військовим, Коновалець став полковником армії УНР. Він обрав вдалу модель командування, ставши очільником Січових Стрільців. Начальники штабів самостійно приймали рішення, а він їх або схвалював, або ні.

Від повного несприйняття Гетьманату Скоропадського до пошуку компромісу в ім’я України – такими були кроки Євгена Коновальця. Він вважав, що замість створення опозиції до політики гетьмана, українським патріотам варто усувати з державного апарату всіх росіян, ворогів української незалежності.

Дружиною Євгена Коновальця стала Ольга Федак, донька одного з засновників Української Національно-Демократичної партії.

Сталін вважав Коновальця своїм особистим ворогом. Різні агенти спецслужб намагалися здійснити декілька замахів на нього протягом 1920 років. Під особистим наглядом Сталіна у 1933 році був розроблений план ліквідації Євгена Коновальця.   Виконавцем замаху став агент радянської служби зовнішньої розвідки Павло Судоплатов.

Коновальцю було відомо про підготовку замаху на його життя і про спроби знищення ОУН. Він вживав заходів протидії, але руками агентів спецслужб 23 травня 1938 року в ресторані «Атланта» вбивство відбулось. Московський агент вручив провіднику ОУН коробку цукерок з українським орнаментом і запискою «від друзів». Вибуховий механізм спрацював у момент, коли коробка опинилася у горизонтальному положенні. А це дало час Судоплатову безпечно покинути ресторан.  

Коновальця поховали у голландському Роттердамі, в суботу 28 травня 1938 року. Спершу це поховання вважалося тимчасовим, адже тіло Коновальця ретельно забальзамували, щоб згодом його останки можна було перевезти в Україну.

                 «Українські політв’язні сьогодні»

12 січня в Україні відзначають день політв’язня. 

Ініціатива належить українському політичному діячу та дисиденту В’ячеславу Чорноволу. Ще у 1975 році він закликав чинити опір репресіям з боку радянського режиму. 

З плином часу в росії нічого не змінилось. Їх методи залишились такими самими. Як влучно зауважив Кирило Буданов, українських політв’язнів переслідують не за злочини, а за ідентичність, мову, відмову прийняти окупацію та вірність своїй державі

За радянських часів політв’язнями були ті, хто виступав за незалежність країни, а також ті, хто займався правозахисною діяльністю. Їх імена відомі кожному в нашій країні: В.Стус, В.Чорновол, Є. Сверстюк, І.Світличний та на превеликий жаль цей сумний перелік займе багато місця і часу. 

Після окупації Криму та інших територій нашої країни з’явились сучасні українські політв’язні і їх кількість постійно збільшується. Основною причиною затримання є прагнення  повернути ці землі Україні. Фальшування кримінальних справ проти них залишаються незмінними з часів СРСРу. За гратами мордору побував український режисер, письменник Олег Сенцов. Тільки протест світової громадськості допоміг звільнити його з в’язниці. 

Ми не втомлюємось закликати до звільнення Атема Сулейманова, Наріма Джелямова, Ірини Данилович  та багатьох інших бранців цієї загарбницької банди. 

Книжка Станіслава Асєєва "«Світлий шлях» Історія одного концтабору" – безжальне відверте свідчення атнилюдської суті  рашизму. Важко уявити, як такі події можуть відбуватись у ХХІ столітті. 

Книжку варто прочитати всім тим, хто ще й досі волає «Какая разніца», та попри трагічних подій в Бучі та інших окупованих територіях, продовжує мантру «братського народа».