Вони були одними з перших

                                 Пам’яті оборонців Донецького аеропорту

Цими днями виповнюється 10 річниця з часу завершення героїчної оборони Донецького аеропорту – одного з перших епізодів російсько-української війни.

20 січня 2015 року проросійські бойовики, не припиняючи штурмів, підірвали новий термінал Донецького аеропорту, остаточно перетворивши колись один із найбільших аеропортів країни на суцільні руїни. Після того військове керівництво ухвалило рішення відвести українських бійців; 22 січня останні вцілілі захисники залишили зруйнований термінал.

Як відомо, оборона Донецького аеропорту – абсолютно непристосованого для оборони цивільного об’єкту, яка стала символом незламності та мужності українських військових, тривала 242 дні: з 26 травня 2014 року по 23 січня 2015 року. 242 дні українські військові, добровольці, медики та волонтери протистояли навалі російських окупаційних військ і проросійських бойовиків, затято відстоюючи малесенький клаптик української землі.

Бої за Донецький аеропорт почались 26 травня 2014 року, коли проросійські сепаратисти та чеченські бойовики захопили будівлі аеропорту тоді ще мирного Донецька. Цього ж дня українські силовики, завдяки скоординованим діям українських Повітряних сил та високомобільних десантних військ, завдали удару по позиціях терористів і встановили контроль над Донецьким летовищем. 

Пізніше була повна дестабілізація міста Донецьк, початок окупації та нескінченні спроби ворога відібрати контроль над летовищем, але наші воїни не здавали позицій і, навіть під шквальним вогнем, тримали оборону.

На січень 2015 року припадають найкривавіші та найзапекліші бої. 13 січня в результаті постійних масованих танкових і артобстрілів з боку бойовиків завалилася диспетчерська вежа, зображення якої стало символом оборони аеропорту. Далі бої точилися за поверхи нового терміналу. 18-20 січня українські військові утримували перший поверх, а підвал та верхні поверхи контролювалися супротивником. Бойовики, скориставшись перемир’ям для евакуації своїх убитих і поранених, замінували перекриття будівлі і підірвали їх. В ці дні, в результаті підриву терміналу, загинуло 58 захисників-«кіборгів», які відстоювали цей плацдарм до останнього подиху. Загалом, за офіційними даними, захищаючи Донецький аеропорт загинули більш як 100 бійців.

У різний час в аеропорту та прилеглому селищі Піски воювали спецпризначенці 3-го окремого Кіровоградського полку, бійці 79, 80, 81, 95 окремих аеромобільних та 93 окремої механізованої бригад, 57 окремої мотопіхотної бригади, 90-го окремого аеромобільного та 74-го окремого розвідувального батальйонів, бійці полку «Дніпро-1», вояки Добровольчого українського корпусу (ДУК) та багато інших. Багатьох із них було відзначено державними нагородами, деяких із них – посмертно.

За стійкість, безстрашність і непереможність українських захисників Донецького аеропорту назвали «кіборгами», а сам термінал став форпостом української мужності, символом міці та непохитності українського духу. «Вони вистояли! Не вистояв бетон!» – так казали про оборонців ДАПу.

Вічна шана Героям.

 «Умерови – учасники кримськотатарського руху»

До Дня Автономної Республіки Крим, який відзначається 20 січня, презентуємо книгу Марини Гримич «Умерови: історія однієї родини на тлі кримськотатарського національного руху ХХ – ХХІ століття».

Спочатку трішки про авторку. МаринаГримич – відома українська письменниця, доктор історичних наук, професор, членкиня PEN Україна, фахівець з культурної дипломатії. Вона є авторкою 20 романів та повістей, а також 5 наукових монографій.

Книга Марини Гримич «Умерови: історія однієї родини на тлі кримськотатарського національного руху ХХ – ХХІ соліття» – це літературна спроба відтворити історичні сюжети боротьби кримських татар за право жити і працювати на власній батьківщині через участь у ній кількох поколінь відомої і шанованої родини Умерових. У центрі уваги перебувають два її представники – український кримськотатарський політик Ільмі Умеров та його брат Бекір Умеров – натхненник і організатор протестних акцій кримських татар «Москва-1987».

Як зізнається авторка, спочатку вона планувала написати зворушливу читабельну оповідь про славетну родину, яка брала участь у національно-визвольному русі, але несподівано, а може й цілком закономірно, текст почав «пручатися» й диктувати власні умови. Пані Марина зрозуміла, що фокус оповіді змістився – це вже була книга про національний рух кримських татар на прикладі однієї родини. Тема супротиву і боротьби всього народу стала головною і наче в прозорій краплі відбилася на історії однієї кримськотатарської родини…

У книзі викладено маловідомі факти про спосіб і стиль життя кримських татар в депортації; про своєрідні організаційні форми на ранніх етапах національного руху, про неоднозначні ситуації й відверті подробиці акції «Москва-1987»; про звичаєво-правові форми вирішення земельного та житлового питань в Криму після повернення кримських татар; про брудне і зрадливе закулісся кримської політики в 1990-х та 2000-х і про те, як практично був анексований Крим.

Утім, це не просто сповнена фактажу на серйозну і маловідому для широкого читацького загалу книга. Вона просякнута симпатією і любов’ю, адже Марина Гримич, яка чудово знається на темі кримськотатарської історії багато років поспіль товаришує з родиною Умерових. Тобто, знає, а отже й оповідає про деякі речі, як то кажуть, із перших вуст.

Попри складну тему, процес читання цієї книги гарантує інтелектуальну втіху. А ще, це чудова нагода розширити кругозір, дізнатися трішки більше про власну історію.

Тож запрошуємо до читання!

 

«Висока плата за свободу»

День українського політв’язня не є офіційною датою державного календаря. Втім, його відзначають з 1975 року. Для більшості то була «золота доба» брежнєвського застою, а для меншості – час пошуку відповідей на болючі питання, породжені радянською дійсністю.

Ініціатором Дня українського політв’язня виступив В’ячеслав Чорновіл – на той час відомий дисидент, опонент радянського режиму, який закликав протистояти репресіям.

Трьома роками раніше, саме в ці дні, 12-14 січня 1972-го року, радянська влада провела так званий генеральний погром. То були масові затримання й арешти українських дисидентів, які власною громадською позицією (іноді й творчістю) доводили, що радянська ідеологія – це міф.

Тоді були заарештовані Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус, Леонід Плющ, Зіновій Антонюк, Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Іван Гель, Стефанія Шабатура, Ірина Стасів-Калинець, трохи пізніше – Ігор Калинець та інші. Наступна хвиля арештів відбулася у квітні-травні 1972 року. Майже всі вони отримали по сім років ув’язнення та п'ять років заслання за «антирадянську агітацію і пропаганду». Тих, кого режим боявся найбільше, відправили до психіатричних лікарень. Наприклад, всю силу ницості радянської каральної психіатрії пізнав на собі відомий український математик Леонід Плющ.

 

Десять років по тому, ввечері 11 січня 1981 року, члени Київського демократичного клубу Сергій Набока, Лариса Лохвицька, Інна Чернявська, Леонід Мілявський та Наталка Пархоменко, яким було ледь за 20-ть, розклеїли в Києві кілька екземплярів листівки: «Співвітчизники! 12 січня – День українських політв’язнів. Підтримаймо їх!». Це було нагадування сонному суспільству про важливість національної пам’яті та солідаризації, адже на той час у тюрмах, північних таборах режим утримував чимало українських політв’язнів. Усі учасники акції були затримані; декого ув’язнили.

Боротьба з інакодумством – традиція, притаманна практично всім тоталітарним режимам. В’язниця, табори, тортури, заслання – звичайна відповідь тиранів тим, хто наважується на сумнів, хто відмовляється від славословлення, хто обирає активну громадянську позицію. Якщо дивитися на проблему ширше, то українські політв’язні відбували покарання не тільки в радянських брежнєвсько-андроповсько-горбачовських таборах починаючи з 70-их років, але набагато раніше – ще за Сталіна, з кінця 20-их років ХХ століття. Варто лише кинути погляд на книжкові стелажі, щоб тебе наче струмом пройняла думка: доля політичного в’язня не оминула багатьох українських письменників. Ось, наприклад, колись шалено популярний історичний роман «Людолови» Зинаїди Тулуб. Авторка відбувала багаторічне ув’язнення в сталінському ГУЛАГУ. І саме за політичною статтею. «Тигролови» Івана Багряного. Автор пройшов ГУЛАГ. Антоненко-Давидович, Надія Суровцева… Вони залишили спогади. А ось вже Василь Стус, Левко Лук’яненко, Степан Хмара… Відбували покарання в якості політичних в’язнів українці і в нацистських таборах.  

 

Останнім українським політв’язнем радянського режиму був письменник Богдан Климчак. Він провів в ув’язненні понад 17 років, а залишив ГУЛАГ лише наприкінці 1990 року.  

Після початку російської агресії проти України в 2014 році на тимчасово окупованих територіях розгорнувся справжній терор проти українців і кримських татар. Режим Путіна та колаборанти створювали атмосферу страху, заарештовуючи активістів та правозахисників. Після початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року росіяни продовжують репресивні практики щодо українців. Тож цей день, на жаль, ще дуже актуальний для українського суспільства.

 

 

«Чарівний час новорічного свята»

Новий рік – одне з тих рідкісних свят, яке чи не одностайно відзначається восьмимільярдним населенням Землі. Новорічні свята єднають усіх, незалежно від національності, віросповідання і кольору шкіри. При цьому, форми цього дійства бувають найдивовижнішими, а традиції святкування Нового року у різних країнах подібні тільки в одному – відліку останніх миттєвостей року минулого і зустрічі року прийдешнього.

Народи світу у різні часи відзначали свято Нового року не завжди. Це була просто точка відліку календарного року. Скажімо, у Стародавньому Єгипті новий рік розпочинався під час розливу Нілу, на початку літа. У Давній Греції початок року припадав на найдовший день у році – 22 червня. А календар, у якому рік починається 1 січня, вперше ввів римський імператор Юлій Цезар у 45 році до нашої ери. Нинішній символічний «перевал» з 31 грудня на 1 січня – лише одна із декількох дат святкування. Крім неї існує маса релігійних і традиційних днів переключання зі старого на нове, щедро розсипаних по всьому календарю.

Наприклад, в Китаї, на відміну від європейської традиції, постійної дати початку року немає, і кожен рік вона припадає на різний час, адже вираховується за місячним календарем. Цього року, наступний 4723 рік за китайським календарем настане 29 січня. Його символом буде зелена дерев’яна Змія.

 

Новий рік у багатьох тюркських народів припадає на день весняного рівнодення – 20 або 21, 22 березня і називається Навруз. Ця дата своїми витоками сягає доісламської релігії країн – зороастризму. Символ свята – пророщені зерна пшениці, які ототожнюються з торжеством нового життя після неплідної зими.

А от мешканцям екзотичної Індії поталанило найбільше: в країні відзначається аж чотири Нових роки. В березні – в південних штатах, у квітні – в північних, у липні-серпні – в Кералі (штат на південному заході Індії), а в жовтні – у західних провінціях. У програмі святкувань – яскраві тканини, шафранового кольору прапори, міріади ліхтариків, фрукти і море солодощів.

Новий рік в ісламі починається в перший календарний місяць Мухаррам – день переселення пророка в Медину. Оскільки ісламський календар ґрунтується на русі Місяця, а місячні місяці не збігаються із календарними, тому дати нового року постійно змінюються. Цього року Новий 1448 рік за Хіджрою мусульмани зустрічатимуть 26 червня. Варто зауважити, що Новий рік в ісламському світі святом не вважається і його святкування не вітається.

Єврейський Новий рік – Рош га-Шана, відзначається восени, у вересні-жовтні. Рош-га-Шана, дослівно «голова року», це час, коли Всевишній визначає, яким буде прийдешній рік для кожної конкретної людини. В 2025 році, згідно з юдейським календарем, відзначатимуть настання нового 5786 року 22 вересня.

Щодо України, то історія новолітування для нас, українців, склалася навдивовижу строкато. Сучасне його відзначення – четверте в літочисленні нашого народу. Наші  пращури початком нового року вважали, цілком закономірно, весну – час пробудження природи. Із запровадженням християнства в Київській Русі, Церква зажадала змінити дату нового року. Релігійний календар змушував перенести його з весни на 1 вересня. Російська імперія (щоправда, на той час ще московія, адже імперією вона стала в 1721), до якої входила й значна частина українських земель, була чи не єдиною країною зі старим літочисленням. Щоб якось уніфікувати цю розбіжність, Петро І запропонував церковникам перенести Новий рік з вересня на 1 січня. Утім, і ця дата виявилась не остаточною. У лютому 1918 року в Україні був запроваджений григоріанський календар. Проте, церковне відзначення не змінилося. Відтак донедавна у нас співіснували дві дати початку року: офіційна – 1 січня і релігійна – 14 січня. 

Втім, якими б не були традиції, звичаї та релігійні переконання, чи не кожна людина на Землі в перший день Нового року мріє про світле й ліпше майбутнє, про те, що прийдешній рік буде щасливішим за минулий. 

Тож з Новим роком! 

 

«Ви повинні знати свої права»

10 грудня – День прав людини – міжнародна дата, що відзначається за пропозицією Генеральної асамблеї ООН. Саме цього дня 1948 року ООН прийняла Загальну декларацію прав людини – перший універсальний міжнародний акт з прав людини, що проголошує права особистості, цивільні та політичні права і свободи (рівність усіх перед законом, право кожного на свободу і особисту недоторканість, свободу совісті тощо). В Декларації заявлено також, що всі люди мають рівні права, які не залежать від їх особових відмінностей і від різниці в політичних системах їх країн. Це був перший досвід колективної розробки універсального документа з прав людини. До речі, Декларація – документ, який найчастіше перекладають; на сьогодні він перекладений на понад 500 мов світу.

Саме з цієї нагоди у нас відбулась планова акція і тематична викладка з інформування користувачів бібліотеки на тему «Ви повинні знати свої права». Мета цього правоосвітнього заходу – підвищення обізнаності пересічних громадян щодо прав, які їм надає держава в особі органів влади. Принцип тут простий: якщо ти знаєш права, які тобі гарантовані державою, то ти їх і маєш; коли ж ні – то їх у тебе немає. Знаючи свої права можна запобігти їх порушенню, а також боротися за їх дотримання.

На міжнародному рівні права і свободи проголошені Загальною декларацією прав людини 1948 р., Міжнародним пактом про громадянські та політичні права 1968 р.. На національному рівні права і свободи закріплюються в Конституції України.

Тож громадяни України мають право на:

життя, свободу та особисту недоторканість; повагу їх гідності; недоторканість житла; таємницю листування, телефонних розмов; свободу пересування і вільний вибір місця проживання; оскарження незаконних дій службових осіб, відшкодування завданої цими діями шкоди тощо.

Права людини – невід’ємний елемент людської особистості та людського буття у сучасному світі. Тому кожна людина повинна знати свої права, вміти їх захистити і реалізувати.  

Варто зауважити, що у зв’язку з воєнним станом, запровадженим на території нашої держави, певні права будь-якого громадянина/громадянки України можуть бути обмежені. Про дотримання прав і свобод українців на окупованих російськими загарбниками територіях навіть не йдеться. Про це теж варто пам’ятати. 

 

 

 

 Правова бесіда

3 грудня в бібліотеці імені Михайла Слабошпицького в рамках теми "Держава без бар'єрів" відбулась бесіда про рівні права і можливості. З доповіддю перед учасниками зустрічі виступила юристка Північного міжрегіонального центру з надання безоплатної правової допомоги пані Ольга Колісник. 

Під час заходу були розглянуті важливі аспекти правової рівності, законодавчі ініціативи та практичні шляхи забезпечення рівності в суспільстві. Для наочності пані Ольга наводила приклади з власної практики. Учасники зустрічі мали змогу почути відповіді на свої питання та обговорити актуальні проблеми, що сприяло підвищенню обізнаності та правової культури громадян.

 

«Листівка Святому Миколаю»

2 грудня у бібліотеку вчергове завітали учні НРЦ №17. В рамках "Шкільний урок в бібліотеці" був проведений урок з історії на тему "Великі князі Київські Володимир Святий і Ярослав Мудрий та їхня роль у розбудові Русі". Учні дізналися цікаві історичні факти про державних постатей, про їхній вклад у розбудову міста Києва, про прийняття християнства на Русі. Такі уроки допомагають закріпити вивчений матеріал.

Але головним приводом зустрічі був майстер клас із виготовлення чарівної листівки-побажайки до Дня Святого Миколая. Діти з цікавістю поринули у світ творчості. Власноруч виготовили креативні конверти і написали найзаповітніші побажання Святому Миколаю.