«Особлива ніша в сучасній українській літературі та             літературознавстві»  

                         Михайла Слабошпицького»

Інформування користувачів з книжками М. Слабошпицького та новими книжками видавництва «Ярославів Вал»

   До 80-річчя з дня народження письменника і    літературознавця 

28 липня 1946 року в селі Мар’янівка на Черкащині  народився Михайло Федорович Слабошпицький.  Історична пам’ять рідного краю, його колоритна мова та родинні перекази суттєво вплинули на вибір майбутньої професії.  Після закінчення факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка він працював кореспондентом, редактором, літературним критиком, очолював журнал «Вавилон – ХХ».  Робота журналіста вимагала відповідального ставлення до кожного надрукованого матеріалу, а  любов до рідного слова, закладена ще з дитинства, реалізувалася в художній творчості.  Михайло Слабошпицький окрім прози і книжок для дітей,  був автором численних  літературознавчих  та  біографічних творів.  Йому вдавалось поєднати в них документальну точність і переконливу образність, що робило  біографії конкретних осіб правдивою розповіддю про суспільство і трагедію людського таланту. Своєю творчістю він робив відомими тих героїв, про яких тривалий час було мало відомо, або свідомо замовчувалося в Україні.

 

Роман-біографія «Поет із пекла» присвячений  життю і творчості Тодося Осьмачки – самобутнього українського письменника ХХ століття.  За книжку Михайло Слабошпицький був удостоєний Національної премії імені Тараса Шевченка 2025 року.

Прагнення повернути визнаних за межами України митців в наш національний культурний простір втілилося в появі романів про художницю Марію Башкирцеву та художника – примітивіста  Никифора Дровняка.  Осмисленню української історії присвячена книга «З голосу нашої Кліо», де історичні факти постають як живі сюжети, пробуджуючи в читача інтерес до власного коріння.

Панорама українського літературного культурного життя ХХ – ХХІ століття представлена в багатотомному циклі спогадів, відомому як «дзеркальна» серія.

В цих книжках письменники, редактори, науковці, видавці та громадські діячі, з якими автор був особисто знайомим.

Свою практичну культурну діяльність Михайло Слабошпицький втілював в очолюваному ним видавництві «Ярославів Вал». Тут друкувалися  сучасні українські автори і з’являлися важливі для національної культури книжки.

Він був виконавчим директором Ліги українських меценатів і приймав активну участь у заснуванні та проведенні Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика, з яким був особисто знайомий і написав про нього цікаву книжку «Українець, який відмовився бути бідним».  Михайло Слабошпицький пішов у засвіти 30 травня 2021 року.  Сьогодні видавництво «Ярославів Вал» очолює дружина Михайла Слабошпицького, Світлана Короненко, відома українська поетеса, письменниця і журналістка.

9 листопада 2023 року згідно з рішеннями Київської міської ради було змінено назву бібліотеки ім. О. Новікова-Прибоя на Публічна бібліотека імені Михайла Слабошпицького.

Між нашою бібліотекою і пані Світланою існують теплі творчі стосунки, завдяки яким наші читачі мають змогу знайомитися з найновішими книжками видання, яке не даремно завоювало визначення «фортеця української літератури»

Зовсім не випадково до видання звернулась письменниця і перекладачка Тетяна Жарко, яка багато років проживає у Франції  з несподіваним проектом – серією з 6 томів , перекладених нею творів Єміля Золя. Перший том вже побачив світ у 2025 році  і є в нашій бібліотеці.

Запрошуємо всіх бажаючих  більш детально ознайомитися з книжками Михайла Слабошпицького і видавництва «Ярославів Вал»

 

         «Повернення в Україну – мета мого життя»

                                                              О. Теліга

Олена Теліга – українська поетеса і громадсько-політична діячка народилася 21 липня 1906 року під Москвою в заможній українській родині, де, проте, всі розмовляли російською. Не дивно, що вона добре знала французьку і німецьку, а свої перші вірші писала російською. Згодом її батька, Івана Шовгеніва, вченого-гідротехніка, перевели працювати до Києва викладачем Київського  політехнічного інституту. Під час української революції родина Шовгенівих приєдналася до розбудови української держави. Оленин старший брат Сергій пішов у армію УНР, а батько очолив департамент міністерства шляхів УНР. Тільки тоді Олена почала вивчати українську мову. Згодом продовжила вивчення в Українському педагогічному інституті імені М. Драгоманова у Празі, після вимушеної еміграції родини. Там вона познайомилася з Михайлом Телігою, старшиною армії УНР, із яким згодом одружилася. Саме тоді з’являються перші публікації її поезій. Вона знайомиться з  учасниками Празької школи поетів Є. Маланюком, Н. Левицькою-Холодною та іншими.

У 30-х роках Олена Теліга жила у Варшаві. Поступово її погляди на визвольну боротьбу перестали співпадати з поглядами і методами прихильників УНР. З 1939 року вона починає співпрацювати з ОУН, де одним з керівників був Олег Ольжич. У 1941 році О. Теліга з чоловіком напівлегально повернулася спершу до Львова, а потім до окупованого німецькими військами Києва. Тут вона очолила Спілку письменників та видавала тижневик «Литаври».    Вона усвідомлювала, що за свою діяльність буде заарештована, але вдруге їхати в еміграцію відмовилася. 9 лютого 1942 року Олену Телігу заарештували. Михайло Теліга не був членом спілки, але не залишив дружину, видав себе за письменника і був також заарештований. 21 лютого 1942року Олену Телігу разом з чоловіком розстріляли в Бабиному Яру.

У неї було коротке, але насичене життя. Публіцистка, поетка, патріотка, талановито писала ліричні вірші і націоналістичні статті, а також   обґрунтовувала свої феміністичні погляди. Жінка, яка вражала і закохувала в себе чоловіків, прийняла смерть героїчніше,   аніж деякі з них.

В нашій бібліотеці є  книжка, де наведені поетичні і прозові твори талановитої української поетеси.

Книжка Юрія Сороки містить твори, присвячені діяльності націоналістичного підпілля в Києві в 1941 – 1943 роках.

 Про одну з найяскравіших постатей українського спротиву розповідає в своєму романі популярна українська письменниця і сценаристка Ірен Роздобудько. Окрім того, бажаючі мають можливість почути добірку пісень на вірші самобутньої поетки у виконанні сестер Тельнюк, Анжеліки Рудницької, Саші Кольцової, Марії Бурмаки та інших відомих виконавців.       

 

                      День Української Державності

15 липня в Україні відзначають День Української Державності. Це свято є нагадуванням про історію державотворення нашої країни, від Русі до наших днів. Воно є важливим для визнання історичної спадщини та культурної ідентичності України. Воно відзначається разом з Днем хрещення Київської Русі-України князем Володимиром, що стало важливим етапом у формуванні української державності та культури, її цивілізаційним вибором.

Втіленням державності є воля до самовизначення, історичний досвід народу та його менталітет. Знання історії нашого державотворення на всіх надскладних його етапах  є переконливим запобіжником проти маніпуляцій  історичними фактами в умовах нинішньої війни з рф. Ворог активно використовує не тільки зброю, а й всілякі ісинуації про єдиний народ і Україну, яка є штучною державою.  Мужність і звитяга всіх, хто сьогодні боронить Україну -   запорука того, що ця війна не тільки за наше майбутнє, а й за наше правдиве минуле та  ідентичність.  

          Петро Яцик – подвижник української культури

Відомий канадський бізнесмен і меценат витрачав значні кошти на реалізацію культурних та наукових проектів української діаспори. Завдяки його зусиллям побачила світ «Енциклопедія українознавства», видання англійською мовою «Історії України-Руси» М .Грушевського. 

Він був одним із меценатів Інституту українських студій Гарвардського університету, Центру досліджень історії України при Альбертському університеті (Канада), Українського лекторію в Школі славістики при Лондонському університеті, конкурсу знавців української мови при Колумбійському університеті (США).

Він став засновником Міжнародного благодійного фонду «Ліга українських меценатів» і був його почесним президентом.

Петру Яцику належить ідея проведення в Україні мовного конкурсу серед молоді. Ліга українських меценатів її підтримала і для нагородження переможців були надані необхідні кошти.

Ця ідея сподобалась всім, бо в ній йшлося про долю української мови. Знати свою мову завжди важливо. Конкурс необхідний для молоді і українців, бо немає народу без його рідної мови

Петро Яцик народився 7 липня 1921 року у селі Верхнє Синьовидне на Львівщині. У 14 років залишився сиротою і на його плечі лягла відповідальність за долю братів і сестер. Коли в село в 1944 році зайшла червона армія, його світогляд і життєва позиція були не співставні з умовами існування при радянській владі і могли закінчитися арештом і таборами. Петро змушений був перебратись на Захід. 

Спочатку була Німеччина і навчання в технічно-господарському інституті, а потім він переїхав до Канади з двома доларами у кишені. Таким був його кар’єрний старт. 

Вже в кінці 50-х років він став найвідомішим канадським бізнесменом українського походження. Це був не випадок, а стратегія. Метою було не швидко заробити і втекти. Свій успіх у бізнесі він реалізував у фінансуванні українських проектів. 

У 1960-х Петро Яцик віддав перші 1000 доларів на український буквар, а далі були пожертви на Українську католицьку школу в Бразилії та будівництво української церкви. Далі були інші, не менш важливі проекти. Коли держави не існувало, Петро Яцик виконував її функцію – проводив гуманітарну політику і її фінансування.

Цитата Петра Яцика, яка є квінтесенцією всього життя видатного українця:  "Я думаю – як українець маю збудувати сам себе. Коли ми збудуємо себе як націю, то й досягнення наші, ракети, літаки, перейматимуть від нас. Я не хочу брати приклад з гіршого від себе, я беру приклад з ліпшого, і пробую бути ліпшим. Як українець я хочу бути ліпшим. Коли людина себе поліпшить, вона поліпшить долю свого народу. Це моє бажання, і тому я є такий, який є…»

Більш докладно з життям і працею цієї непересічної особистості можна ознайомитись в книжці не менш видатного діяча української культури Михайла Слабошпицьеого «Українець, який відмовився бути бідним».

 Тут ви також знайдете його власні враження від особистого спілкування з Петром Яциком.

 

                  «Софійський собор – духовна святиня Києва»

             до  Дня архітектури України

Київ не даремно називають Вічним Градом, увінчаним куполами Святої Софії. Стоїть вона у самому серці стародавнього святого граду Русі-України. Сюди, до храму Мудрості стікались люди різних статків і віросповідань. На площі перед нею вшановували героїв , хоробрих князів та славетних гетьманів. Собор Святої Софії був символом суверенної державності і суспільства із власною вірою і правами. Він засвідчував появу на світовій арені могутньої християнської Русі в зеніті свого розквіту. Собор був духовним, політичним і культурним центром Русі. Тут знаходилась найдавніша вітчизняна бібліотека, переписувалися і перекладалися книги. Тут проходили молебні на честь важливих подій. У соборі відбувались церемонії посадження на великокняжий престол. Перед вівтарем собору схиляв коліна Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Богдан Хмельницький. Іван Мазепа постійно опікувався ним.  

Головна фреска собору – Оранта. Зображення ніколи не було пошкоджене. Попри всі негаразди руки Марії жодного разу не опускалися. Київська Оранта зображена на жовто-золотому тлі. Ще з ХI століття ці кольори є глибоко символічними для кожного Українця.

Одну з центральних фресок собору трактували як зображення дочок Ярослава Мудрого. Пізніше з’ясувалося, що це Володимир Хреститель і його сини – Ярослав, Борис із дружиною, а також Гліб. Софіївський собор зберігає близько 7500графіті, одним із найцінніших є особистий підпис Анни Ярославни. Про інші захоплюючі факти собору можна дізнатись, завітавши в нашу бібліотеку, де є багато альбомів з чудовими ілюстраціями.

 

Роль Конституції у забезпеченні прав і свобод громадян

28 червня в Україні відзначається День Конституції – державне свято, приурочене до ухвалення Основного Закону, що став підґрунтями для розбудови демократичної, правової та соціальної держави. Ось як про цю подію згадував один із її учасників, Вадим Гетьман:

 «Вируючий зал Верховної Ради України. 23 години. Завершується важкий день 27 червня 1996 року, а консенсусу нема. Натомість чергова тупикова ситуація. Для багатьох стало зрозуміло, що керівництво Верховної Ради налаштоване на результат. Отже працюватимемо доти, доки не отримаємо бажану наречену – Конституцію. Калейдоскоп карколомних епізодів і драматичних подій тієї зоряної української ночі, як відомо, закінчився довгожданим акордом. О 9.30 ранку, вже 28 червня 1996 року, під скляним куполом сесійної зали Верховної Ради України велично пролунала мелодія М. Вербицького,  вже конституційно набула статус Державного Гімну України. Це знаменувало, що щойно, в цьому залі, Україна -єдина держава на терені колишнього Радянського Союзу – парламентським шляхом отримала свою нову демократичну Конституцію»

Шлях, пройдений Україною  -від Конституції Пилипа Орлика та Конституції Української Народної Республіки наявно свідчить про прагнення громадян жити у правовій державі, де гарантуються права і свободи кожного. Сьогодні вони зі зброєю в руках відстоюють це право, на жаль, часто ціною власного життя.