З Новим 2023-2024 навчальним роком!

Ми продовжуємо започатковану раніше успішну традицію «Шкільний урок у бібліотеці». До нас завітали учні НРЦ №17. 

Разом ми обговорювали особливості трипільської культури, як її здобутки знаходять втілення у сьогоденні. Діти розповіли як допомагали садити та збирати врожай у бабусі та дідуся у селі та на дачі. Учні пригадали керамічні вироби, якими користуються щодня в побуті і які бачили на виставках.  Спільно ми дійшли висновку, що трипільська культура відіграла важливу роль  розвитку людства.

Без будь-якого нагадування діти захотіли висловити свою любов до України, особливо під час війни. Ми запропонували власноруч зробити соняшник, символ дому і затишку, а також символ пам’яті за полеглими. На його пелюстках учні написали свої почуття до України.

 Школярі залишились задоволеними  знайомством із бібліотекою, а ми  сподіваємося на подальшу співпрацю.  Дякуємо всім захисникам України за  можливість працювати і навчатись.    

 

     Українка, через яку плакав увесь світ

Наталя Ужвій – перша українська акторка, за участі якої фільм «Райдуга» отримав «Оскара»

За свої 88 років Ужвій зіграла 219 ролей у театрі і 20 в кінофільмах. Лауреатка трьох Сталінських премій, вона була  обласкана офіційною владою, але життя її не можна назвати легким. Вона була королевою драми. Якою й має бути велика актриса.

Наталія Ужвій народилася 8 вересня 1898 року в Любомлі на Волині. Наталія була старшою з восьми дітей у родині. Пізніше її брати Євген, Назар і Михайло загинули під час сталінського терору. Через відсутність грошей не змогла отримати повноцінної освіти і займалася самоосвітою, а в 16 років блискуче здала іспит на звання сільської вчительки. Вчителюючи, Наталія стала грати і в аматорському театрі.

 У 1926-му Лесь Курбас запросив її до свого театру «Березіль», де вона зіграла більше 30 ролей. Її гра вражала реалістичністю: вона не просто грала, а  наповнювала свого персонажа почуттями, оживляла. І це викликало захват у глядачів. Її обожнював Павло Тичина й не пропускав жодної прем’єри з її участю. Попри шалену популярність, Ужвій скуштувала й гіркого трунку режиму. Через шантаж з малим сином вона була змушена разом і із іншими акторами «Березоля» підписати лист-наклеп проти свого наставника – Леся Курбаса. Загалом з усієї трупи театру (67 акторів) на захист режисера тоді стали тільки три особи… Цим вчинком вона карталася до самої смерті.

Влітку 1943 року Наталія знялась у кінофільмі «Райдуга» за однойменною повістю Ванди Василевської, який приніс їй почесті й світову славу. Грою Ужвій захоплювалися американські президенти Ейзенхауер і Рузвельт. Глядачі аплодували і плакали під час демонстрації фільму. У другому шлюбі чоловіком актриси був талановитий поет  Михаль Семенко. Поет був дуже темпераментним: багато бив, пив, любив. Подейкують, він влаштовував справжні «оргії», у яких змушував брати участь і дружину. А потім шалено її ревнував.

Єдине добре, що від нього залишилось – син Михась. У 1936-му вони розлучилися. Третім чоловіком Наталії Ужвій став колега по сцені, Євген Пономаренко. Євген усиновив сина Наталії Михася й був з актрисою до останніх днів її життя. Коли актриса згасала на схилі віку, маючи фатальний онкологічний діагноз, Євген доглядав за нею, як за малою дитиною. 

Син Михась завжди був для Наталії втіхою. Він не успадкував лихої вдачі батька, однак успадкував його поетичний талант і писав чудові вірші, а також і п’єси. У всьому був відмінником. Легко вступив на престижний факультету міжнародних відносин і довчився до п’ятого курсу, коли трапилося безглузде й страшне – на травневі свята 24-річний син вирішив скупатися у річці, попри холодну погоду. Невдовзі після того йому стало зле, лікарі діагностували менінгіт…Після нестерпних мук 13 грудня 1951 року його не стало. За два тижні після смерті сина актриса вже грала виставу «Без вини винні». Грала так, як ніколи. Особливо сцену зустрічі героїні з сином – увесь зал ридав разом з нею…

«Траплялися і важкі для мене часи… Але завжди зі мною залишалося головне – наше мистецтво. Так, я переконана, що мені випала щаслива акторська доля», – говорила вона. 

В нашій бібліотеці є книжка Н. Колесніченко-Братунь про видатну актрису. Цікаві факти про Наталю Ужвій також можна знайти в книжках, присвячених українському кіномистецтву. Чудова нагода завітати до нас. Чекаємо.

 

 

Казкотерапія для школярів

Сьогодні, 5.09.23 в школі № 69 відбулася зустріч учнів четвертих класів з нашою доброю знайомою, письменницею Інною Курило.

 Авторка презентувала школярам  свої нові книги. Один з її улюблених героїв котик Кексик не міг залишитись осторонь оборони України від російської навали. Він і його друзі, інші тваринки, організували у дворі Територіальну оборону, і як можуть, допомагають людям. Про це йдеться у новій книжці «Кексик-захисник». 

Також діти познайомилися з цікавою книжкою про тварин «Клуб домашніх улюбленців» та збіркою казок «Мандрівний вітер».

 Як завжди зустріч пройшла весело, невимушено і цікаво. Присутні розповіли про своє ставлення до казок і власну віру в дива, а також розгадували запропоновані авторкою загадки. 

Наші діти вкрай потребують таких щирих, теплих і оптимістичних зустрічей. Ми дякуємо панні Інні за багаторічну творчу співпрацю з нашою бібліотекою.

            Полум’яний борець за незалежність України

             До 140 річчя з дня народження Дмитра Донцова

«Наш національний ідеал

може здійснитися тільки

в безкомпромісній

боротьбі з росією»

                                                                                       Д. Донцов

Дмитро Донцов – нетипова фігура українського націоналізму.

Події останніх років в Україні значною мірою актуалізували та підкреслили значимість багатьох ідей фундатора «чинного» («вольового») націоналізму Д. Донцова. Насамперед це стосується його позиції стосовно російського імперіялізму, соціалізму, агресивної політики москви та большевизму.

Він народився 29 серпня 1883 року в заможній російськомовній родині в Мелітополі. Дмитро був середнім з п’яти дітей; його старший брат і сестра стали росіянами, брали участь в російському соціал-демократичному русі; натомість молодші брат і сестра слідом за Дмитром стали українцями.

Дмитро закінчив реальне училище в Мелітополі і в 1900 р. переїхав до Царського Села, де отримав середню освіту. Пізніше  він поступив на юридичний факультет Санктпетербурзького університету, зблизився з українською громадою. Вже в цей час він захопився творчістю Лесі Українки, якій пізніше присвятив книгу і кілька статей.

В 1905 – 1907 рр. він брав участь в діяльності Санктпетербурзької групи Української соціал-демократичної робітничої партії. Восени  1905 р. Донцов виступив з промовою на українському політичному зібранні в Санктпетербурзі; за це його заарештовано і перевезено до Києва до Лук’янівської тюрми.

В 1907 р. його заарештували вдруге; як члена Київського комітету УСДРП йому загрожувала 4-річна каторга. Після 8 місяців Лук’янівської тюрми його випущено на поруки.

Він нелегально виїхав до Галичини, а згодом до Відня. В 1909 – 1911 рр. навчався на юридичному факультеті  Віденського університету. У Європі Донцов  виступає зі статтями і лекціями, в яких різко критикує москвофільські погляди тодішньої галицької інтелігенції. На одній із лекцій у Львові в 1914 році Донцов передбачає скору війну з Росією і попереджає про небезпеку слов’янофільських ідей. Його ідеал для України – об’єднатися у якусь форму федерації в рамках Австро-Угорської імперії, чимшвидше у такий спосіб приєднатися до прогресивної Європи, покинувши ретроградну Росію.

Виїхавши до Берліну, він писав проукраїнські брошури для німців, у яких переконував німецьку громадськість, що їм варто об’єднати зусилля з українцями, щоб створити незалежну Україну і розвалити російську імперію. Наприкінці війни, коли Київ окупували німці і поставили на чолі української держави гетьмана Павла Скоропадського, Донцов повернувся в Україну і організовує новинну агенцію, його однодумцем був В’ячеслав Липинський.

Із падінням режиму Скоропадського Донцов знову покидає Україну і оселяється у Львові і  редагує журнал «Вістник», з яким співпрацювали  Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга.

 

Після війни політичний діяч опиняється спершу в таборах для біженців, а потім у канадському Монреалі і вливається в лави борців із комунізмом. Останні роки життя Дмитро Донцов, відійшовши від політики, викладав слов’янську літературу в Монреальському університеті.

 

 

Пекло «Іловайського котла»

Сьогодні, 29 серпня, українці згадують загиблих в "Іловайському котлі". Саме 29-30 серпня 2014 року бійці виходили з Іловайська по "зеленому коридору" без зброї, бо такі були умови під гарантію безпеки, колону розстріляли. Загинули 254 бійці. Всього в іловайській операції у серпні 2014 року вбито 366 солдатів, 429 отримали поранення, 300 потрапили в полон, 24 зникли. Іловайська трагедія так і залишається найутаємниченішою операцією.

 У 2019 році президент започаткував на їхню честь День пам'яті захисників, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України.

Вже написано достатньо книжок про Іловайськ, які побудовані на інтерв'ю з бійцями. Це щоденники, спогади та монологи. Бібліотека пропонує ознайомитися з книжками, які є у бібліотечному фонді.

«Іловайськ» - книжка вийшла у 2015 році та стала однією з перших на тему Іловайська. Це художній роман, але він заснований на розповідях реальних людей. Збираючи матеріал, Євген Положій розмовляв з тими, хто вижив в "Іловайському котлі".

«П’ять секунд, п’ять днів», п’ять років, вічність — такий часовий алгоритм нового роману Євгена Положія. Головний герой, який все життя — у Вільних профспілках, на обох Майданах — бореться за справедливість, зрештою, коли починається війна, йде на фронт і там потрапляє в «Іловайський котел». Тяжко поранений, у складі групи з тринадцяти бійців, намагається вижити в безнадійній ситуації.

«Іловайський щоденник» Романа Зіненка  —  чесна і відверта книжка. Тут детально описано кожен день боїв за Іловайськ. Розповідь про маловідомі події в оточеному Іловайську та вихід бійців «кривавим коридором» дозволяє читачеві пережити разом з українськими солдатами одну з найтрагічніших сторінок в історії сучасної України, відчути все те, чого зазнали бійці добровольчих батальйонів, а численні фотографії дають можливість краще уявити описані події.

Також Роман Зіненко, колишній морський піхотинець, доброволець батальйону "Дніпро-1", який був у Іловайську з 18 серпня і до виходу з оточення пропонує до прочитання хроніку, яка розписана по днях – з 7 до 31 серпня. Два  томи хроніки "Війни, якої не було" ґрунтується на спогадах близько семисот бійців і офіцерів, журналістських розслідуваннях, фотографіях, відео, звіті тимчасової слідчої комісії Верховної ради. Переважна більшість зібраних автором фактів у книжках була оприлюднена вперше.

Ігор Михайлишин — доброволець, піаніст, юрист. Музикант-аматор, грав на Майдані у грудні 2013 року. До лав добровольчого батальйону «Донбас» НГУ потрапив у червні 2014 року. Взяв позивний «Піаніст». У серпні 2014 року опинився в гущі Іловайського котла у протистоянні зі збройними силами рф. Після вимушеної капітуляції провів 119 днів у полоні. Згодом повернувся на фронт у складі батальйону «Донбас-Україна» ЗСУ.