Криголам у замерзлому морі. Микола Руденко.

«Моїх чуттів розвіяна руїна

Нагадує в пісках померлу річку.

Та є ще Бог…

І є ще Україна…

Для них я збережу у грудях свічку»

Він народився на Донбасі, пройшов війну, писав вірші й фантастику, він відмовився зводити наклепи на невинуватих, його перестали друкувати та взяли під нагляд. Микола Руденко, співзасновник Української Гельсинської групи, письменник-фантаст, правозахисник і дисидент. Його доля ламає всі стереотипи. На свято Миколая 1920 року у шахтарському селі Юр’ївці на Луганщині у родині Руденків народився син. 

                            «У хаті глиняній, мов у печері,

                            Моє дитинство весело текло.

                            Босоніж взимку бігали за двері,-

                             Бо чоботів ні в кого не було»

В шість років залишився без батька, а потім під час дитячих пустощів отримав травму і перестав бачити на ліве око. Навчання у школі, перші поезії. Перше місце на Всеукраїнському літературному конкурсі давало право на вступ до Київського університету й стипендію в 150 рублів. Після місяця навчання мобілізований на фронт.  Був тяжко поранений.

Лікувався рік, II група інвалідності, проте закінчив війну у Кенігзберзі і мав орден Бойового Червоного прапора. Поступив на службу редактором у видавництво «Радянський письменник» і присвятив себе поезії. Руденка благословили на пост секретаря письменницької парторганізації, запропонували крісло головного редактора журналу «Дніпро». Дочка «ворога народу», яка була «під гітлерівською окупацією» поступила в Київський педінститут, відвідувала літстудію журналу «Дніпро», де стежки Ліни Костенко та Миколи Руденка перетнулися.

 Двоє красивих розумних молодих людей: Ліна та Микола. Вона - студентка, на десять років молодша, унікальний поет (правда, російськомовний, писала «під Цвєтаєву»). Була у них розмова  про мову. Після того Л. Костенко писала тільки рідною. Було тепло в очах, була велика симпатія, але «Не покличу щастя не моє».

«Прощай, прощай чужа мені людино!

Ще не було ріднішого, як ти.

Оце і є той випадок єдиний,

Коли найбільша мужність – утекти»

***

«Ти прийдеш знов. Ми будемо на «ви»

Чи ж неповторне можна повторити?

….Я Вас люблю, о як я Вас люблю!

Але про це не будем говорити»

Попереду у обох були часи  випробувань, інші кохання, інші вірші і книги, але маємо дякувати долі, яка перетнула їхні  стежки – маємо свого генія рівня Лесі Українки. Ліна Костенко називала Миколу Руденка своїм літературним хрещеним батьком.

« Микола Руденко. Яскравий представник незборимого племені.»

Микола Руденко…Ім’я цього натхненника українських правозахисників, незламного дисидента, багаторічного політв’язня брежнєвських концтаборів вкарбувалось у свідомість вільнолюбного людства як символ нещадного викривача « катастрофічних помилок Маркса», непримиренного борця з радянським тоталітаризмом, християнського мученика за свої переконання. Знаний в Україні поет – фронтовик (« Незбориме плем’я», « Мужність», « Світлі глибини», « Всесвіт у тобі»), талановитий романіст (« Вітер в обличчя», «Остання шабля»), неординарний письменник-фантаст («Формула Сонця», « Енергія прогресу», « Слідами космічної катастрофи», «Чарівний бумеранг»), богоданий  мислитель-прогнозист ( « Економічні монологи», « Шлях до хаосу»), цей шахтарський син на власній долі сповна пізнав нелюдські методи морального й фізичного терору державного режиму. Життєва й творча  одіссеї  Миколи Руденка – найкрасномовніший  приклад  мужності, безкомпромісності людини, майстра слова, який вільно почувався в поезії, прозі, драматургії, філософії, науковій публіцистиці. Його творчий й науковий доробок ще буде поцінований  майбутнім читачем ,хто зрозуміє не тільки його  формули, але  й  те, що Микола Руденко, мабуть, першим у світі відкрив і науково обґрунтував будівлю Всесвіту, в якій є місце для Бога.  « Об Сонце, неначе об коло наждачне, я вичистив совість і душу свою. І слово - назовні, і серце - назовні: дивіться, читайте, - я вийшов на суд. Стоїть моя доля, як місяць уповні,  не знаючи збочень і темних облуд», - писав поет про себе у вірші « Сонцепоклонник» . Його думка не знає ніяких догм, ніяких цензурних обмежень, вона безстрашна в своїй щирості. Так може думати й висловлюватися, лише та людина, яка справді багато бачила і багато пережила.  Після повернення в Україну з еміграції  в 1993 році Миколі Руденку присуджено Державну премію України імені Т.Шевченка в галузі літератури, в2000 році « за активне і послідовне відстоювання ідеї побудови незалежної  Української держави, багаторічну плідну правозахисну  і літературну діяльність»  - звання Героя України.