Криголам у замерзлому морі. Микола Руденко.

«Моїх чуттів розвіяна руїна

Нагадує в пісках померлу річку.

Та є ще Бог…

І є ще Україна…

Для них я збережу у грудях свічку»

Він народився на Донбасі, пройшов війну, писав вірші й фантастику, він відмовився зводити наклепи на невинуватих, його перестали друкувати та взяли під нагляд. Микола Руденко, співзасновник Української Гельсинської групи, письменник-фантаст, правозахисник і дисидент. Його доля ламає всі стереотипи. На свято Миколая 1920 року у шахтарському селі Юр’ївці на Луганщині у родині Руденків народився син. 

                            «У хаті глиняній, мов у печері,

                            Моє дитинство весело текло.

                            Босоніж взимку бігали за двері,-

                             Бо чоботів ні в кого не було»

В шість років залишився без батька, а потім під час дитячих пустощів отримав травму і перестав бачити на ліве око. Навчання у школі, перші поезії. Перше місце на Всеукраїнському літературному конкурсі давало право на вступ до Київського університету й стипендію в 150 рублів. Після місяця навчання мобілізований на фронт.  Був тяжко поранений.

Лікувався рік, II група інвалідності, проте закінчив війну у Кенігзберзі і мав орден Бойового Червоного прапора. Поступив на службу редактором у видавництво «Радянський письменник» і присвятив себе поезії. Руденка благословили на пост секретаря письменницької парторганізації, запропонували крісло головного редактора журналу «Дніпро». Дочка «ворога народу», яка була «під гітлерівською окупацією» поступила в Київський педінститут, відвідувала літстудію журналу «Дніпро», де стежки Ліни Костенко та Миколи Руденка перетнулися.

 Двоє красивих розумних молодих людей: Ліна та Микола. Вона - студентка, на десять років молодша, унікальний поет (правда, російськомовний, писала «під Цвєтаєву»). Була у них розмова  про мову. Після того Л. Костенко писала тільки рідною. Було тепло в очах, була велика симпатія, але «Не покличу щастя не моє».

«Прощай, прощай чужа мені людино!

Ще не було ріднішого, як ти.

Оце і є той випадок єдиний,

Коли найбільша мужність – утекти»

***

«Ти прийдеш знов. Ми будемо на «ви»

Чи ж неповторне можна повторити?

….Я Вас люблю, о як я Вас люблю!

Але про це не будем говорити»

Попереду у обох були часи  випробувань, інші кохання, інші вірші і книги, але маємо дякувати долі, яка перетнула їхні  стежки – маємо свого генія рівня Лесі Українки. Ліна Костенко називала Миколу Руденка своїм літературним хрещеним батьком.