Їх знищували лише за етнічну приналежність

Близько полудня 19 вересня 1941 року на центральних вулицях Києва з’явилася моторизована розвідка 6-ї німецької армії. Слідом за нею в місто вдерлася орда гітлерівських убивць і грабіжників. Над Києвом опустилася чорна 25-місячна ніч фашистської окупації. Через 10 днів після захоплення міста на його околиці, в урвищі Бабин Яр, майстри катівських справ вчинили криваву бійню, незнану за масштабами у новітній час. Жертвами її стали переважно громадяни єврейської національності – жінки, діти, старики. Люди йшли з ящиками, згортками, валiзами, адже всi вони вiрили, що їх вивозять зi столицi до провiнцiйних мiст. Молодь iз собою нiчого не брала, а лiтнi люди намагалися взяти з дому якомога бiльше, адже надворi вже досить холодна осiнь.  «Куди їх вели?» «Вони йшли віддавати Богу останню шану…»

 

Незворотній плин часу все більше віддаляє всіх від тих жахливих подій, що несла в собі війна 1941-1945 рр. Все менше залишається тих, кому довелося на собі відчути тяжкість нацистських злодіянь. Зберегти історичну пам'ять про долю народу, показати мовчазний подвиг і силу духу старшого покоління, щоб на його прикладі виховувати в молоді патріотизм та загальнолюдські цінності. Це стало можливим завдяки зібраним і записаним спогадам людей, які чудом врятувалися від смерті. Всі ці спогади дають можливість яскравіше уявити одну з найжахливіших сторінок в історії України. І сьогодні ця тема є надзвичайно актуальна.

Всі книжки, документи та матеріали, це данина пам’яті тим, у кого війна забрала дитинство і юність. А ще, це новий погляд на великий злочин ХХ століття.

Історія кожної людини заслуговує на те, щоб бути розказаною-прочитаною повністю.

Чи може бути щось жахливіше, ніж доля дитини, яка опинилася серед жахіть війни?  

Великий Боже, ми з Твоєї згоди

Проходимо дорогу в Бабин Яр,

Де смертю Ти поєднуєш народи,

Щоб зберегти життя й свободи дар.

Втиши плачі і зойки в тьмі глибокій,

Серця розбиті ласкою вгорни.

Даруй святому праху вічний спокій,

Благословенні, непробудні сни! (Д.Павличко)

 

     Соборницькі прагнення українців

22 січня, в Україні відзначають День Соборності.

Це свято щорічно відзначається у день проголошення в 1919 році Акта Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. 

 

Свято офіційно встановлене у 1999 році, враховуючи велике політичне та історичне значення об’єднання УНР і ЗУНР для утворення єдиної (соборної) української держави. Акт Злуки увінчав соборницькі прагнення українців обох частин України – Наддніпрянщини та Наддністрянщини – щонайменше з середини XIX століття. Це була основоположна подія для українського державотворення. 

Сувора дійсність сьогодення є найпереконливішим доказом єдності нашого народу на Заході і на Сході. Наші воїни ЗСУ з кожного куточку України мужньо боронять її східні кордони, а мешканці на Заході України дають прихисток постраждалим від війни мешканцям зі Східної. 

На жаль, Україну об’єднує сьогодні не символічний «ланцюг єдності», а скорботні траурні церемонії по всіх її куточках. Наша єдність скріплена мужністю, болем і кров’ю, безмежною любов’ю до рідної землі.

   

«За вашу і нашу свободу»

ПОЛЬСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1863 –1864.

Січневе повстання – національно-визвольне повстання поляків проти Російської імперії, яке охопило землі Королівства Польського, Литви і частково Білорусі та Правобережної України. Причинами повстання стало прагнення національно свідомої частини польського суспільства здобути державну незалежність і відновити Річ Посполиту. 

Піднесенню польського національного руху сприяли  зростання демократичних сил в європейських країнах, утворення й діяльність таємних радикально-демократичних організацій у Росії. На кін. 1861 в національному русі було 2 головних політичних табори, які отримали назву "білих" і "червоних". "Білі" представляли переважно помірковані шляхетські та буржуазні кола.  "Червоні" включали різнорідні соціально-політичні верстви (переважно шляхту, міщанство, інтелігенцію, частково селянство), яких об'єднувало прагнення здобути повну незалежність Польщі збройним шляхом. Тільки частина "червоних" визнавала права литовців, білорусів та українців на самовизначення. 

У червні 1862 "червоні" утворили Центральний національний комітет на чолі з  Я.Домбровським, З.Падлєвським,  А.Гіллером. У підготовці повстання брали участь члени "Комітету російських офіцерів у Польщі", одним із засновників і керівників якого був українець А.Потебня. 22 (10) січня 1863 Центральний комітет проголосив початок  повстання. 

На заклик комітету загони повстанців напали на деякі царські гарнізони в Королівстві Польському. Від імені  комітету було поширено "Маніфест до польського народу" і декрети про скасування панщини. У лютому 1863  національний  комітет закликав українських селян  приєднатися до повстання. Однак селяни не підтримали виступ, не схвалюючи включення українських земель до відродженої Польської держави. 

У збройних загонах на Київщині і Волині брала участь переважно польська шляхта. Найбільші із цих загонів під проводом В.Рудницького, Е.Ружицького намагались чинити опір, але зазнали поразки.  Улітку 1863 російський імператор Олександр II призначив генерал-губернатором Литви і Білорусі генерала  М.Муравйова, а намісником Королівства Польського – генерала  Ф.Берга, які вдалися до жорстоких репресій і терору з метою придушення повстання.  До вересня 1864 повстання було придушене, тільки окремі загони протрималися до початку 1865. Рос. уряд жорстоко розправився з учасниками повстання: сотні поляків були страчені, тисячі вислані в Сибір або віддані в армію, а їхнє майно конфісковане. Було скасовано залишки автономії Королівства Польського. Січневе повстання, ставши найбільш масовим і демократичним з усіх польських національно-визвольних повстань 19 ст., сприяло зростанню національної свідомості дедалі більш широких верств польського суспільства і тим самим формуванню модерної польської нації.

 

  

            

                Василь Кричевський

      творець нового українського стилю в архітектурі

 12 січня 1873 року народився Василь Кричевський (1873–1952) — автор Тризуба — Державного Герба Української Народної Республіки,

один з дизайнерів грошей і державних знаків УНР, засновник архітектурного стилю українського модерну, художник театру та вітчизняного кіно, самобутній живописець, графік-новатор, майстер декоративно-вжиткового мистецтва.

Василь Кричевський відродив загублене з XVIII віку мистецтво оформлення української книги, був яскравим представником українського імпрессіонізму, був одним з організаторів  Української Академії Мистецтв, керував мистецькою частиною у виробництві великих українських фільмів «Тарас Шевченко», «Тарас Трясило», «Борислав сміється», «Звенигора», «Назар Стодоля» та першого в Україні кольорового фільму «Сорочинський ярмарок».

Василь Кричевський став найхаризматичнішою постаттю українського мистецтва першої половини ХХ століття. Геній Кричевського зміг зробити одну неймовірну річ – він переплавив потужний пласт народного мистецтва і створив оригінальний український напрямок світового модерну. 

Він не мав спеціалізованої ані архітектурної, ані художньої освіти. Усе його навчання було на практиці. Коли у 25 років Кричевський поїхав до Петербурга, щоб вступити до Академії мистецтв, професура, глянувши на його роботи, сказала, що перед ними уже готовий митець.

 Працьовитість Василя була феноменальною: після нього залишилися модерні та конструктивістські будівлі, а його художні роботи заповнюють приватні та музейні колекції від Києва до Каракаса.

І це при тому, що значна частина спадку Василя Кричевського загинула у хаосі кількох воєн.