«Українські політв’язні сьогодні»

12 січня в Україні відзначають день політв’язня. 

Ініціатива належить українському політичному діячу та дисиденту В’ячеславу Чорноволу. Ще у 1975 році він закликав чинити опір репресіям з боку радянського режиму. 

З плином часу в росії нічого не змінилось. Їх методи залишились такими самими. Як влучно зауважив Кирило Буданов, українських політв’язнів переслідують не за злочини, а за ідентичність, мову, відмову прийняти окупацію та вірність своїй державі

За радянських часів політв’язнями були ті, хто виступав за незалежність країни, а також ті, хто займався правозахисною діяльністю. Їх імена відомі кожному в нашій країні: В.Стус, В.Чорновол, Є. Сверстюк, І.Світличний та на превеликий жаль цей сумний перелік займе багато місця і часу. 

Після окупації Криму та інших територій нашої країни з’явились сучасні українські політв’язні і їх кількість постійно збільшується. Основною причиною затримання є прагнення  повернути ці землі Україні. Фальшування кримінальних справ проти них залишаються незмінними з часів СРСРу. За гратами мордору побував український режисер, письменник Олег Сенцов. Тільки протест світової громадськості допоміг звільнити його з в’язниці. 

Ми не втомлюємось закликати до звільнення Атема Сулейманова, Наріма Джелямова, Ірини Данилович  та багатьох інших бранців цієї загарбницької банди. 

Книжка Станіслава Асєєва "«Світлий шлях» Історія одного концтабору" – безжальне відверте свідчення атнилюдської суті  рашизму. Важко уявити, як такі події можуть відбуватись у ХХІ столітті. 

Книжку варто прочитати всім тим, хто ще й досі волає «Какая разніца», та попри трагічних подій в Бучі та інших окупованих територіях, продовжує мантру «братського народа».

 

        «Пам’ятайте про важливість самовираження»

Книжковий дайджест літератури з психології до Дня «Я не збираюсь більше терпіти

Це неофіційне свято впевненості, самоствердження та встановлення особистих кордонів, що відзначається 7 січня і  закликає людей до автентичності, чесності та позитивних змін.  Його історія не пов'язана з конкретною історичною подією, а скоріше з ідеєю протистояння поганому ставленню та прийняття себе.

Це день для того, щоб сказати «НІ» поганим звичкам, токсичним стосункам, самообмеженням та всьому, що заважає жити повноцінним життям.

Його метою є наголошення на самоповазі та праві кожної людини на щастя, потребі особистості в самоідентифікації та незалежності.

В нашій бібліотеці є книжки, які зможуть допомогти кожному, у кого є бажання і потреба визначити стан свого психічного здоров’я, додати впевненості у собі, будувати доброзичливі партнерські стосунки з колегами та іншим оточенням.

 Звільнитись від насильницьких стосунків допоможуть книжки

• Ейверіл Ніл «Якщо він такий чудовий, чому мені так погано»

Як розпізнати й подолати аб’юз

•  Керіл Мак-Брайд «Чи є для мене місце в її серці?

      Як позбутися згубного впливу нарцистичної матері

• Робін Норвуд «Жінки, які кохають до нестями»

       Скажіть «НІ» психологічній і фізичній залежності, бо ви гідні найкращого.

Про  садизм по відношенню до дружини йдеться у творах Ірен Роздобудько «Все, що я хотіла сьогодні» та Люко Дашвар «Галя без голови».

Авторкам вдалось передати в художньому творі весь жах і неприпустимість життя у аб’юзивних відносинах в родині.

 

 

 

 

Активна українофільська діяльність братів Симиренків

         Цікаві факти із життя Платона Симиренка

Платон Симиренко прийшов до Шевченка сваритися за те, що на обкладинці «Кобзаря» був напис: «Видано коштом Платона Симиренка». Вартість цього видання оцінювалася значною на ті часи сумою – 1100 рублів. Цікаво, що в 1860 році вийшло два варіанти Шевченківського «Кобзаря»: один з них пройшов чиновницьку цензуру, а другий, не цензурований, був поширений серед вузького кола втаємничених людей.

 2 січня1820 року  в містечку Сміла в сім'ї кріпака Федора Симиренка народився син Платон. За родинними переказами, предки Симиренків були козаками. Федір виявився хазяйновитою людиною з неабияким підприємницьким талантом, тож за короткий час зумів нажити такі статки, щоб самому викупитися із кріпацтва, а згодом викупити і всю свою велику родину. Одружившись із дочкою колишнього смілянського кріпака Настею Яхненко, він заснував фірму «Брати Яхненко-Симиренко», яка в 30-40 роках ХІХ століття стала на півдні Росії провідною за обсягами торгівлі зерном, борошном, живою худобою, шкірами, збіжжям. Платон був первістком у родині Федора Симиренка.

 Здобувши ґрунтовну освіту в найпрестижнішому на той час Паризькому політехнічному інституті, де здобув кваліфікацію інженера-технолога з цукрового виробництва та познайомився з роботою кращих підприємств у Франції та Німеччині, він у 22 роки очолив батькову фірму. Уже в 1843 році у селі Ташлик родина Симиренків запустила перший не тільки в Україні, а й у всій Російській імперії паровий пісково-рафінадний завод, який згодом вийшов на перші позиції в Європі.

Центром промисловості згодом стає Мліїв – у 1846 році Симиренко будує тут найсучасніший в Росії завод з виробництва цукру, а через два роки з’являється перший в Російській імперії машинобудівний завод, який випускав устаткування для цукрових заводів і деталі для інших підприємств. На цьому ж заводі були побудовані й перші пароплави для Дніпра – «Українець» і «Ярослав Мудрий», що курсували між Києвом і Кременчуком.

 У Млієві для робітників звели ціле промислове містечко на 160 будиночків, яке справляло неабияке враження на кожного, хто його відвідував.Там існували безкоштовні технічне училище та заводська школа, в якій дітям робітників викладали вчителі з університетською освітою, бібліотека, лікарня на 100 місць, парова лазня, крамниця та їдальня. При школі функціонував спортзал, працював аматорський театр. У містечку був свій водогін і газове освітлення вулиць. Для робітників були створені всі умови для праці, гарантувався соціальний захист на випадок старості чи каліцтва.

Брати Симиренки (а крім Платона справами фірми займався і його молодший брат Василь) прославилися і як меценати – значну частину прибутків вони віддавали на розвиток української культури: книгодрукування, театр, освіту. Відомий факт, що активна  українофільська  діяльність братів Симиренків насторожила уряд Росії, і в 70-х роках було зроблено все, щоб фірма «Яхненки-Симиренки» зазнала краху. У 1861 році Платон Симиренко тяжко захворів, і кредитори фірми призначили адміністрацію, яка перебрала на себе ведення справ родинної фірми. Всі фінансові справи заводів ретельно контролювалися судом, а витрати, в тому числі і сімейні, перевірялися державними чиновниками.

Не витримавши цього,  26 січня 1863 року Платон Симиренко помирає, лишивши на руках дружини шестеро малих дітей. Одним із них був Левко Симиренко – майбутній знаменитий помолог і селекціонер. Свій зелений ранет «симиренка» він назве на честь батька.

Про цю видатну родину  згадано в багатьох книжках, які є в нашій бібліотеці. Завітайте, погортайте сторінки біографій представників цієї талановитої, працьовитої, беззастережно відданої Україні, родини.

 

Оригінальний доробок Оксани Сенатович

2 січня виповнюється 85 років з дня народження поетки, перекладачки, редакторки Оксани Сенатович. Творчий доробок поетеси заслужено й об'єктивно належить до золотого фонду української літератури для дітей.

Вона народилася у славному галицькому місті Бережани Тернопільської області. Її батьки були сільськими вчителями, тож змалечку прищепили донечці любов до рідного слова. Вже в початкових класах знала напам’ять силу-силенну віршів, а трішки згодом почала писати власні вірші. До закінчення школи Оксана мала чималий поетичний доробок, який вмістився в добрий  десяток грубих зошитів.  Цікавим є те, що навчалася дівчина у Львівському політехнічному інституті на механіко-технологічному факультеті, відвідувала літературну студію при інституті і в той час дебютувала добіркою віршів у збірнику "Яблуневий цвіт". Варто зауважити, що колишня випускниця технічного вузу стала професійним літератором, поетом та перекладачем.

Перші збірки поетеси були для дорослих, які засвідчують те, що поетична творчість Оксани Сенатович вирізняється самобутнім ліричним голосом з іронічними нотками і специфікою тематики.

Проте, найяскравіше розвинувся талант письменниці у поезії для дітей. Перший її вірш для дітей "Дорога" був надрукований у "Барвінку" ще в 1969 році й відразу сподобався широкій аудиторії. Він поповнив усі збірки, читанки, перекладався різними мовами.

У своїх віршах та казках українська  поетеса порушує ряд важливих проблем нашого сьогодення. Серед них – збереження навколишнього середовища, увага до нетлінних духовних цінностей свого народу.

Збірка «Обличчям до голуба» - це самобутні галицькі образки, історичні і психологічні малюнки, а також поетеса з любов’ю пише про сподвижницьке життя українських письменниць Анни Павлик та Іванни Блажкевич.

А ось до збірки «Чоловік з трояндою» ввійшли вірші про рідний край, місто, про післявоєнне дитинство. Цікава манера письма поетеси, вона пише з гумором, з народним поглядом на сучасне життя. Лірика її щира і довірлива.

У 1991 році до півстолітнього ювілею Оксани Сенатович вийшла збірка "Вчиться вересень читати" – це вибрані вірші, казки, оповідання про навчання, працю і дозвілля школярів та їхні стосунки з дорослими.

Її книжки мають на меті познайомити з особливим світом письменниці, яка вміла зачаровувати читачів своїми спостережливими, вишуканими, майстерними і дотепними творами.

У 1976 році Оксана Павлівна Сенатович стала членом Спілки письменників України. Вона перекладала з різних слов’янських мов. І її окремі твори також перекладено понад десятьма іноземними мовами. У 1992 р. за літературний доробок для дітей вона стала першою лауреаткою премії імені Олени Пчілки, а 1995 року — лауреаткою премії імені Іванни Блажкевич.

 

  

Вишкіл з мінної безпеки

10 грудня ми вкотре завітали до учнів школи № 69 з лекцією про протимміну безпеку. Тренінг для учнів 6-х та 7-х класів провела Оксана Гопкало, інструктор громадської організації «Українська Жіноча Варта».

 

Сьогодні інструктор розповіла учням які бувають вибухонебезпечні предмети та ризики, пов’язані із ними. Головним завданням Оксани було донести дітям елементарні правила поведінки в незнайомих місцях та пояснити, які знання можуть зберегти життя. Сподіваємося, що це їй вдалося, адже зустріч відбулася в формі інтерактивної гри із залученням учасників до дискусії, що сприяло кращому засвоєнню матеріалу. Інструктор наголосила, що такі лекції є вкрай важливими в наш час, адже діти будь-якого віку мають чітко пам’ятати правила безпечної поведінки. Сподіваємося, що учні засвоїли всі ці правила!

Ця зустріч відбулася в рамках співпраці між Бібліотекою імені Михайла Слабошпицького та СЗШ №69 м. Києва.

 

 

«Хутір «Надія» - безцінна перлина Кіровоградщини.

 Онуку видатного українського драматурга І.К. Карпенка-Карого Андрію Юрійовичу Тобілевічу, який народився 13 грудня 1905 року,  Україна завдячує створенням державного заповідника-музею І.К. Карпенка-Карого і музейно-природничого заповідника «Тобілевичі». За освітою він був агрономом та працював біля хутора «Надія». Ця письменницька садиба  завдяки його зусиллям є пам’яткою історії і пам’яткою садово-паркового мистецтва національного значення.

Садибу закладено в 1871 році батьком видатного драматурга та театрального діяча Іваном Карпенком-Карим і названо іменем його дружини Надії

Після повернення з заслання 1887 року Іван Карпенко-Карий оселився на хуторі і вирішив перетворити його на «оазис в степу». Тут були написані 11 п’єс та історичні драми «Сава Чалий», «Гандзя» та інші. Тут мешкали діти драматурга, а онук Андрій став після смерті діда янголом-охоронцем цієї письменницької садиби. У 1920-ті роки більшовики знищили хутір і Андрію Тобілевічу довелось докласти багато зусиль для його відновлення. У 1956 році було створено музей, а пізніше, завдяки його старанням був відкритий пам’ятник видатному драматургу. Унікальність заповідника відзначали   Юрій Яновський, Петро Панч, Олесь Гончар.

У 1970 році  за участі найвидатніших сучасних українських письменників та діячів театру започатковано щорічне свято театрального мистецтва — «Вересневі самоцвіти», яке з 1990 року стало Всеукраїнським. Нині тут постійно проводяться ці традиційні театральні свята. 

Хутір Надія часто називають «Меккою українського театру». Туди часто приїздили друзі, товариші по сцені й однодумці Тобілевичів. Кожен почесний гість мав посадити там своє дерево. Там ростуть дуби, посаджені корифеями українського театру, а також руками багатьох видатних діячів культури, які відвідували хутір у різний час. З декоративними та фруктовими насадженнями чергуються мальовничі галявини з природним травостоєм. Окрасою парку є Калинова алея, котра за життя Івана Карповича була улюбленим місцем його прогулянок.

Відчути атмосферу неповторного музею - заповідника вам допоможе книжка, скоріше, навіть нарис-мандрівка, яка є в нашій бібліотеці.

 

           «Що нового в правових відносинах»

     Тематична викладка до Міжнародного дня прав людини

Саме 10 грудня 1948 року Організація Об’єднаних Націй прийняла Загальну декларацію прав людини. Через два роки, у 1950 році, Генеральна Асамблея ООН запропонувала всім державам святкувати 10 грудня, як День прав людини. Тим самим проголосила Загальну декларацію прав людини як завдання, до виконання якого повинні прагнути народи та держави. У Декларації сказано: «Кожна людина повинна мати всі права та всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища».

        Декларацією закріплені основоположні права людини:

• право на життя (кожна людина має невід’ємне право на життя);
• право на працю (кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі та сприятливі умови праці без будь-якої дискримінації, на гідну винагороду/заробітну плату тощо);
• право на відпочинок (кожна людина має право на відпочинок і дозвілля з нормованим робочим графіком та на оплачувану відпустку);
• право на достатній життєвий рівень (кожна людина має право на такий життєвий рівень, беручи до уваги їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров’я та добробуту її самої та її сім’ї);
• право на освіту (кожна людина має право на освіту, яка повинна бути доступною для всіх; початкова та загальна середня освіта повинні бути безоплатними та обов’язковими для всіх. Технічна і професійна – загальнодоступною, а вища – однаково доступною для всіх на основі здібностей кожного.

 Права людини – це спільна відповідальність – як держави, так і суспільства – поважати й захищати реалізацію цих прав для кожного громадянина. Сьогодні дотримання прав людини – надзвичайно актуальне питання. Своє право на незалежність українці відстоюють на полі бою. Вони демонструють усьому світові, що ми вільні люди, які гідні принципів демократичного суспільства.