Вишкіл з мінної безпеки

10 грудня ми вкотре завітали до учнів школи № 69 з лекцією про протимміну безпеку. Тренінг для учнів 6-х та 7-х класів провела Оксана Гопкало, інструктор громадської організації «Українська Жіноча Варта».

 

Сьогодні інструктор розповіла учням які бувають вибухонебезпечні предмети та ризики, пов’язані із ними. Головним завданням Оксани було донести дітям елементарні правила поведінки в незнайомих місцях та пояснити, які знання можуть зберегти життя. Сподіваємося, що це їй вдалося, адже зустріч відбулася в формі інтерактивної гри із залученням учасників до дискусії, що сприяло кращому засвоєнню матеріалу. Інструктор наголосила, що такі лекції є вкрай важливими в наш час, адже діти будь-якого віку мають чітко пам’ятати правила безпечної поведінки. Сподіваємося, що учні засвоїли всі ці правила!

Ця зустріч відбулася в рамках співпраці між Бібліотекою імені Михайла Слабошпицького та СЗШ №69 м. Києва.

 

 

«Хутір «Надія» - безцінна перлина Кіровоградщини.

 Онуку видатного українського драматурга І.К. Карпенка-Карого Андрію Юрійовичу Тобілевічу, який народився 13 грудня 1905 року,  Україна завдячує створенням державного заповідника-музею І.К. Карпенка-Карого і музейно-природничого заповідника «Тобілевичі». За освітою він був агрономом та працював біля хутора «Надія». Ця письменницька садиба  завдяки його зусиллям є пам’яткою історії і пам’яткою садово-паркового мистецтва національного значення.

Садибу закладено в 1871 році батьком видатного драматурга та театрального діяча Іваном Карпенком-Карим і названо іменем його дружини Надії

Після повернення з заслання 1887 року Іван Карпенко-Карий оселився на хуторі і вирішив перетворити його на «оазис в степу». Тут були написані 11 п’єс та історичні драми «Сава Чалий», «Гандзя» та інші. Тут мешкали діти драматурга, а онук Андрій став після смерті діда янголом-охоронцем цієї письменницької садиби. У 1920-ті роки більшовики знищили хутір і Андрію Тобілевічу довелось докласти багато зусиль для його відновлення. У 1956 році було створено музей, а пізніше, завдяки його старанням був відкритий пам’ятник видатному драматургу. Унікальність заповідника відзначали   Юрій Яновський, Петро Панч, Олесь Гончар.

У 1970 році  за участі найвидатніших сучасних українських письменників та діячів театру започатковано щорічне свято театрального мистецтва — «Вересневі самоцвіти», яке з 1990 року стало Всеукраїнським. Нині тут постійно проводяться ці традиційні театральні свята. 

Хутір Надія часто називають «Меккою українського театру». Туди часто приїздили друзі, товариші по сцені й однодумці Тобілевичів. Кожен почесний гість мав посадити там своє дерево. Там ростуть дуби, посаджені корифеями українського театру, а також руками багатьох видатних діячів культури, які відвідували хутір у різний час. З декоративними та фруктовими насадженнями чергуються мальовничі галявини з природним травостоєм. Окрасою парку є Калинова алея, котра за життя Івана Карповича була улюбленим місцем його прогулянок.

Відчути атмосферу неповторного музею - заповідника вам допоможе книжка, скоріше, навіть нарис-мандрівка, яка є в нашій бібліотеці.

 

           «Що нового в правових відносинах»

     Тематична викладка до Міжнародного дня прав людини

Саме 10 грудня 1948 року Організація Об’єднаних Націй прийняла Загальну декларацію прав людини. Через два роки, у 1950 році, Генеральна Асамблея ООН запропонувала всім державам святкувати 10 грудня, як День прав людини. Тим самим проголосила Загальну декларацію прав людини як завдання, до виконання якого повинні прагнути народи та держави. У Декларації сказано: «Кожна людина повинна мати всі права та всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища».

        Декларацією закріплені основоположні права людини:

• право на життя (кожна людина має невід’ємне право на життя);
• право на працю (кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі та сприятливі умови праці без будь-якої дискримінації, на гідну винагороду/заробітну плату тощо);
• право на відпочинок (кожна людина має право на відпочинок і дозвілля з нормованим робочим графіком та на оплачувану відпустку);
• право на достатній життєвий рівень (кожна людина має право на такий життєвий рівень, беручи до уваги їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров’я та добробуту її самої та її сім’ї);
• право на освіту (кожна людина має право на освіту, яка повинна бути доступною для всіх; початкова та загальна середня освіта повинні бути безоплатними та обов’язковими для всіх. Технічна і професійна – загальнодоступною, а вища – однаково доступною для всіх на основі здібностей кожного.

 Права людини – це спільна відповідальність – як держави, так і суспільства – поважати й захищати реалізацію цих прав для кожного громадянина. Сьогодні дотримання прав людини – надзвичайно актуальне питання. Своє право на незалежність українці відстоюють на полі бою. Вони демонструють усьому світові, що ми вільні люди, які гідні принципів демократичного суспільства.  

 

                    «Символічна і знакова культурна спадщина»

                         Цікаві факти до Всесвітнього дня української хустки

Засновано свято задля об’єднання жінок різних професій, віку та національності для збереження українських традицій. Адже здавна в українських сім’ях оберегом, символом кохання та злагоди служила саме хустка.

День української хустки почали відзначати лише три роки тому з ініціативи групи громадських діячів, акторів та успішних жінок України. Хустка для українок – це не просто головний убір, це річ символічна, знакова, і є нашою культурною спадщиною. Хустка поєднувала жіночі покоління і передавалася як сімейна цінність від матері до дочки, це була родинна реліквія.

Дівчата та жінки раніше носили хустку протягом усього року. Водночас вона стала обов’язковим головним убором заміжньої жінки. Хустка була ознакою соціального становища жінки: молоді жінки носили білі або яскраві хустки, старші жінки – темні, вдови – чорні. Це також свідчило про рівень достатку сім’ї, адже заможні жінки покривали голову хустками з дорогих тканин, бідні – з дешевших.

 

Хустка є символом прихильності, любові, вірності, прощання, скорботи, оберегом і важливим ритуальним предметом.  Хустка – це й вузлик із вечерею для хрещених батьків і подарунок нареченому.  Хустка – особливе вбрання українок. Тут поєднуються стримані кольори та витончені малюнки, яскраві фарби й ніжні візерунки, що відзначають ніжність і вишуканість українок Українська хустка – невід’ємна частина української культурної спадщини. Вона є оберегом жінки з давніх-давен.

Хустка завжди вважалась оберегом. Якщо хлопець збирався в далеку дорогу, дівчина давала йому свою хустку на знак того, що чекатиме його.

Якщо в сім’ї хворіло немовля, його сповивали в мамину хустку. Якщо думали, що дитину зурочили, її обличчя витирали  виворотною стороною ношеної хустки.

Значну роль відігравала хустка під час весілля. Якщо хлопець мав серйозні наміри щодо дівчини (одружитися з нею), він дарував їй дорогий подарунок – чоботи, намисто або хустку. Потім нею «покриватимуть» молоду на весіллі.

Покривання голови молодої – настільки ж важливий ритуал, як і розплітання коси. Весільний коровай дружби також обов’язково несли на хустці, а його шматочки роздавали гостям за допомогою маленьких хусточок – не «голими» руками.

Також хустка позначала рівень достатку сім’ї.  Забезпечені панянки носили хустки з натуральної вовни або шовку.

Залежно від регіону, жінки використовували різні способи зав’язувати хустки. Наприклад, на Півночі її в’язали під підборіддям, а кінці зав’язували на маківці. На Київщині кінці хустки обгортали навколо шиї та зав’язували на потилиці. На території Середнього Подніпров’я хустку драпірували довкола голови, але так, щоб залишити відкритим денце очіпка.

Хустки бували фабричними та домотканими. Як правило, їх виготовляли власноруч або купували в жінок, які вміли це робити.

Про це, та ще про багато чого цікавого, пов’язаного з хусткою ви можете дізнатися із книжок, які є в нашій бібліотеці

 

 

Чобіток для Святого Миколая

3 грудня ми гостинно прийняли учнів Навчально-реабілітаційного центру № 17. Це наші давні друзі, і, звісно, у переддень свята без подарунків вони не залишились. Адже навіть у найсуворіші часи випробувань діти завжди залишаються дітьми і очікують на диво. Тому нашим головним прагненням було подарувати їм частинку радості й передчуття свята, особливо Святого Миколая, який так їм до вподоби.

 

Щоб створити атмосферу чарівного свята, ми поділилися легендою про Святого Миколая, а також розповіли про традиції та звичаї зимових свят. Учні із задоволенням розповідали про свої улюблені свята і ділилися мріями про подарунки, які вони очікують цього року. Ми підібрали їм яскраву добірку літератури про зимову пору, яка пробудила у дітей інтерес та бажання читати вірші на тему різдвяно-новорічних свят.

З натхненною святковою енергією діти приступили до оформлення чобітка для подарунків від Святого Миколая. 

А на завершення поклали всередину список побажань, написаний власноруч. Спільна творча діяльність принесла радість усім присутнім і об’єднала навколо теплого передсвяткового настрою.

Ми щиро бажаємо цим дітям та всім малюкам України якнайшвидшої перемоги і мирних щасливих зимових свят у колі родини. 

 

Вишкіл з мінної безпеки

1 грудня у рамках співпраці між Бібліотекою імені Михайла Слабошпицького та СЗШ №69 м. Києва відбувся важливий і корисний тренінг з мінної безпеки для учнів 10-х та 11-х класів. 

Захід провела Тата Динець, інструктор громадської організації «Українська Жіноча Варта». 

Тема тренінгу була присвячена ризикам, пов’язаним із вибухонебезпечними предметами, із наданням ключової інформації про мінну безпеку, яку необхідно знати для збереження життя. Учасники дізналися, як розпізнавати вибухонебезпечні предмети, де вони можуть бути приховані, які знаки попереджають про небезпеку та яких правил безпечної поведінки варто дотримуватися у разі виявлення мін чи боєприпасів. 

Окрему увагу було приділено важливості запам’ятовування номерів телефонів, за якими слід звертатися при натраплянні на підозрілі предмети. Такі заходи є особливо актуальними в наш час. Сподіваємося, що учні засвоїли всі правила безпечної поведінки!

 

 «Якщо захочеться переробляти людей - почни з себе.

                                                   Це і  корисніше, і безпечніше»

Таку пораду ось уже багато років  дає усім, хто прагне досягти чогось у житті американський педагог, психолог письменник, оратор мотиватор і експерт з питань взаємовідносин Дейл Карнегі

Карнегі народився 24 листопада 1888року на фермі Меривілль у штаті Міссурі у родині, яка жила у великій фінансовій скруті. Це не завадило хлопцю отримати пристойну освіту в Державному педагогічному коледжі.

Починав він як викладач курсів власникам ранчо, пізніше зайнявся продажем бекону, мила і сала. Коли підзаробив певні кошти, до торгівлі вже не повертався і зосередився на викладацькій діяльності. Він стояв у витоків створення теорії спілкування, поєднав наукові розробки психологів того часу з практикою, йому належить концепція безконфліктного й успішного спілкування.  

Карнеґі - автор знаменитих книг: "Ораторське мистецтво та здійснення впливу на ділових партнерів", "Маловідомі факти з життя відомих людей", "Як завойовувати друзів і впливати на людей", "Як перестати турбуватися і почати жити", "Як виробляти впевненість і впливати на людей". Вони були видані мільйонними тиражами в багатьох країнах світу, а його погляди на організацію ефективної взаємодії між людьми досі не втратили актуальності. 

1912 року Дейл Карнеґі заснував компанію Dale Carnegie Training: на сьогодні її представництва відкриті у 80 країнах світу

Роботи Карнегі багато хто вважає кращими з прикладної психології для формування цілей, а згодом і досягнення поставленої мети. Американський психолог не просто провокує до дії, а вчить діяти максимально ефективно, оцінювати обставини, приймати зважені рішення.

Значну частину свого життя Карнегі присвятив вивченню міжособистісного спілкування, але  наприкінці свого життя залишився на самоті. Стосунки з дружиною були суто номінальними. Важка хвороба лімфоми та печінкова недостатність наповнювали його останні дні невимовними стражданнями.