«Іван Франко – більше ніж каменяр»

В українській та світовій культурі Іван Якович Франко-яскраве, універсальне явище. Видатний письменник, мовознавець літературний критик, філософ, економіст, політик, журналіст, невтомний громадський діяч, він був активним пропагандистом передових ідей свого часу. Його називали «академією наук» та «університетом» в одній особі.

За 40 років творчого життя написав понад 6 000 творів, понад 100томів. Усього за життя було видано окремими книгами 220 видань

 У своїх творах І. Франко  використовував близько сотні псевдонімів.

Мав колосальну пам’ять, міг дослівно повторити годинну лекцію викладача; знав напам’ять усього «Кобзаря»

Знав 14 європейських мов. Домашні завдання з польської мови часто виконував у поетичній формі. Перекладав на українську з давньої вавилонської, давньоарабської,  давньогрецької та східних мов.

Раннє сирітство – в 9 років втратив батька, а в 16 – матір, не завадило  почати здобувати грунтовну освіту.

Навчаючись у Дрогобицькій гімназії, Франко жив на квартирі в далекої родички Кошицької на околиці міста. Нерідко спав у трунах, які виготовлялися у її столярній майстерні. Тоді ж почав комплектувати власну бібліотеку, яка налічувала майже 500 книжок українською та іншими європейськими мовами. Уся його бібліотека налічує 12 тисяч примірників. Гроші на неї і на життя заробляв репетиторством.

Іван Франко навчався у Львівському та Чернівецькому університетах, дисертацію захистив у Віденському і отримав науковий ступінь доктора філософії.

Перше кохання Франка було до доньки священика Ольги Рошкевич. Познайомилася пара у 1874 році. Спочатку їхні стосунки подобалися батькам, і ледь не дійшло до офіційних заручин. Однак Франка заарештовують за участь у таємній соціалістичній організації.  Після цього батько Ольги забороняє будь-яке спілкування з Франком.

Після арешту 1880-го  Франко ледь не помер з голоду. Тоді за тиждень у готелі він написав повість “На дні” й на останні гроші надіслав її до Львова. Після того три дні жив на 3 центи, знайдені на березі річки Прут – цих грошей вистачило хіба на одну хлібину. А коли їх не стало, лежав без пам’яті, без сил. Врятував Франка від голоду старий служитель готелю.

Дружиною Франка стала Ольга Хоружинська. Була освіченою людиною,  володіла мовами: англійською, французькою, німецькою, російською. Їхній шлюб був концептуальним, бо вони з’єднали дві половини України – Галичину та Наддніпрянщину. Подружжя Франків виховало чотирьох дітей – Андрія, Тараса, Петра і Анну.

Всі вони виросли достойними людьми

Іван Франко відомий своєю любов’ю до вишиванки, яку вдягав і в будні, і на свята, тим самим ставши зачинателем нової моди – адже став першим українським інтелігентом, який поєднав сорочку з українським орнаментом із європейським костюмом-трійкою.

Він ініціював вживання в Галичині назви «українці» замість «русини»

Іван Франко одним з перших виступив на підтримку українського феміністичного руху та вітав видання українського жіночого альманаху «Перший вінок», який видавали Наталя Кобринська та Олена Пчілка.

Період останнього десятиліття життя Франка — дуже складний. “Протягом 14-ти днів я не міг ані вдень, ані вночі заснути, не міг сидіти, і, коли, проте, не переставав робити, то робив се серед страшенного болю”, – писав Іван Франко. Помер Іван Франко 28 травня 1916 року у Львові, де був похований на Личаківському кладовищі.

Його творчість не втратила своєї актуальності і в наш час. Щоб переконатись в цьому, запрошуємо погортати сторінки його невмирущих творів, які є в нашій бібліотеці

 

     «Той, хто відкрив землянам Марс і не тільки»

  До 105 річчя від дня народження Рея Дугласа Бредбері

 

В його книгах будь-який читач знайде щось корисне і цікаве для себе. Цей казкар і фантаст, філософ і оптиміст якось признався, що все життя мріяв полетіти на Марс,  тому деякі його твори про колонізацію інших планет. Всі його книги барвисті, сповнені роздумів і емоцій, як і життя самого Рея Бредбері.

Незважаючи на те, що майже все своє життя він прожив у Лос-Анджелесі, домосідство не завадило йому наповнити   твори романтикою подорожей. В своїх книгах Бредбері уникав деталізації техніки майбутнього, але наповнював їх жагою нового й незвіданого, ризиком відкривача і жагою свободи. Читач вірить героям Рея Бредбері де б вони не перебували. Усі їхні подорожі у глибокий космос, чи у кімнату віртуальної реальності – природні, часом небезпечні, але завжди цікаві і філософські.

Не випадково першим великим твором письменника, що був опублікований, стали «Марсіанські хроніки». До сьогодні цей роман з новел залишається одним з найпопулярніших. Тут є роздуми про право людини приходити на чужу територію і називати все своїми назвами , незважаючи на місцевих. Самі ж марсіани у Бредбері більше схожі на казкових істот, ніж на інопланетян. «Вони були смагляві й золотоокі», каже він, у них були сади з сяючими квітами, прозора архітектура й книги, що співають свої історії.

Попри те, що його називають батьком -засновником жанру фантастики, суто фантастичних книг у нього майже немає.  Історії Бредбері – це фантастика, містика, магічний реалізм. Він також є автором оповідання з жанру жахів й антиутопій. Головна риса усіх книг Бредбері – зосередженість  не на подіях, а на почуттях і думках.

Одним із романів, який зробив Рея Бредбері всесвітньо відомим був його роман-антиутопія «451 градус за Фаренгейтом» про тоталітарне суспільство, в якому книги підлягають спаленню.

Книги Бредбері випередили свій час: плазмові екрани, навушники-крапельки, кімнати віртуальної реальності й навіть концепція розумного дому — усе це з’явилося в книгах Рея Бредбері значно раніше, ніж в реальності.

Попри це, у своїх інтерв’ю письменник зізнавався, що будь-які технічні нововведення викликають у нього паніку, всі свої твори він друкував на друкарській машинці.

Дружиною Бредбері була  Маргарет Макклур. В подружжя народилося чотири доньки: Тіна, Рамона, Сюзанна і Олександра.

  Її руками було набрано перший екземпляр «Марсіанських хронік». Їй же і була присвячена ця книга. Разом вони прожили все життя.

За своє життя Бредбері створив понад 800 різних літературних творів, в тому числі кілька романів і повістей, сотні оповідань, десятки п’єс, ряд статей, заміток і віршів. Бредбері традиційно вважається класиком наукової фантастики. Також він створив безліч сценаріїв до фільмів, міні-фільмів та серіалів, вів свою авторську передачу на телебаченні, з 1963 року захопився драмою і випустив кілька збірок п’єс, в 1982 році опублікував збірку своїх віршів і створював багато інших творів, далеких від фантастики.

У останні роки життя — після перенесеної хвороби — був прикутий до інвалідного візка.

В нашій бібліотеці є твори цього визначного письменника і ми пропонуємо всім бажаючим зануритись у атмосферу пригод, фантастики і подорожей, яка панує на їхніх сторінках. 

 

 

«Він шукав нові сенси та істини»

Інформаційна довідка до 50-річчя з дня народження       

                                Є .Гулевича.

Євген Гулевич, філософ, перекладач, філолог, культуролог. Дослідник поетики, балансу кольорів у природі, усього етичного і естетичного, дошукувач сенсів, редактор і автор, - Євген Гулевич із початком війни став добровольцем. 31 грудня 2022року загинув під Бахмутом.

   

Євген Гулевич народився 21 липня 1975 року в Калуші на Івано-Франківщині. З дитинства був допитливим хлопчиком і завжди прагнув до самовдосконалення. Понад усе любив читати, як згадує брат, читав «запоєм». Питань у виборі професії не виникало, він вирішив стати журналістом. Вступив до Львівського національного університету імені Івана Франка. В роки навчання він був дуже помітною особою. Мав довге до пояса волосся, до того ж всю зиму ходив в одній сорочці. До студентських забав і веселощів ставився ніби відсторонено,  думками був десь далеко.

Його мовчання сприймалось як снобізм, а насправді він писав дослідницьку роботу про мовчання в культурі. Після закінчення факультету журналістики, хотів навчатись на магістерській програмі з культурології. Несподівано поїхав у Слов’янськ і поступив у льотне училище на курс навігаторів, але не витримав у чужому для нього середовищі. У Львові почав працювати у міжнародному відділі газети «Поступ» але більше його цікавили суспільні явища та культурологія. У 2003 працював перекладачем в проекті «Перекладацька майстерність» у ЛНУ імені Івана Франка.

Євген Гулевич завжди хотів докопатись до суті поставити безліч глибоких запитань, про які ніхто раніше й не думав. Однім з перших його проєктів   була праця над вшануванням пам’яті Соломії Павличко. Після цього займався проєктом «Історія літератури» Його редакторська праця була своєрідною школою для авторів, він сам розвивався і розвивав людей. Іспанську мову Гулевич вивчив самотужки, згодом це переросло в серйозне захоплення іспаномовними авторами. Завдяки йому український читач познайомився з працею іспанського філософа Раміреса «Існування іронії як іронія існування»

Серед опублікованих редакторських здобутків Євгена Гулевича – роман Рея Бредбері «Щось лихе насуває», «Світовий атлас вуличного мистецтва і графіті» Рафаеля Шактера, «Розмови з Богом» Ніла Дональда Волша. Багато творів Євген перекладав і редагував просто для власного задоволення, відточуючи майстерність володіння словом.

Він також був знаним львівським культурологом, створив сотні культурно-мистецьких проєктів – починаючи від «Свята музики»  і закінчуючи Pinzel.AR, де  розглядається спадщина скульптора Йогана – Георга Пінзеля та масштабним проектом «Ангели» під керівництвом Павла Гудімова. Кожен проєкт, за який брався Гулевич, вражав неординарністю і продуманістю.

Незважаючи на численні закордонні контакти і знайомства, він завжди жити в Україні.

Повномасштабне вторгнення Євген Гулевич зустрів у Калуші та через декілька днів сам пішов у військомат. У нього були проблеми із зором, але Євген добився зарахування в Десантно-штурмові війська ЗСУ, став кулеметником. Після першого поранення ненадовго потрапив до Львова. Удруге його поранило під Давидовим Бродом. Лікування і реабілітація у Львові для Євгена були в культурному плані насиченими.   Він взяв участь у перфоманс – розмові «Сад окопів», але рвався назад на фронт.

31 грудня 2022 року Євген Гулевич загинув від кулі російського снайпера під Бахмутом.

 Задля вшанування пам’яті Євгена Гулевича його колеги та друзі хочуть заснувати премію його імені за майстерність володіння словом. Також планують оцифрувати літературний та перекладацький спадок філософа.

 

15 липня Україна відзначає День Української Державності, які збігається з

Днем Хрещення Русі-України .

Це значуще свято , яке носить сакральний та релігійний зміст. Воно пов’язане з вшануванням культурної спадщини та християнства, яку Україна отримала з Київської Русі. Прийняття князем Володимиром у 988 році християнства стало цивілізаційним вибором України.  Християнство сприяло піднесенню культури та освіти.

Історія українського державотворення бере початок з Руської середньовічної держави, центром якої був Київ. Русь започаткувала державницькі традиції українців. Її традиції у розбудові загальноєвропейського культурно-релігійного простору продовжили Галицько-Волинське князівство, Українська козацька держава, Українська Народна Республіка, Західноукраїнська Народна Республіка, Карпатська Україна та сучасна незалежна Україна.

Значення історії нашого державотворення – потужна сила проти маніпуляцій історичними фактами в умовах інформаційної війни росії проти України. Ця війна – не лише боротьба за майбутнє нашої держави, а й за її минуле, незалежність та ідентичність

 

   «Замовчувана літературна спадщина Івана Липи»

«Я писав більш як чверть віку не за страх, а за совість, не ради слави, бо знав, що доброго не скажуть, хіба випадково, писав не ради грошей, а лиш тому, що мав свої думки, і ті думки хотілось сказати людям...»

І. Липа

Іван Липа (1865 – 1923) – український громадський і політичний діяч, прозаїк, поет та публіцист, лікар.

Дитячі роки пройшли в Керчі. Шкільна наука давалась йому легко, тому блискуче закінчив чоловічу гімназію ще й з першого року навчання підробляв приватними уроками. Любив читати книжки рідною мовою та слухати українські народні пісні. Смерть від тяжкої хвороби найближчого друга вплинула на вибір професії. Щоб не вмирали діти, Іван вирішив стати лікарем. На медичному факультеті Харківського університету заснував таємне товариство «Братство тарасівців», яке мало поширювати ідеї Тараса Шевченка, та боротьбу за національне визволення українського народу.

 За проукраїнську діяльність Івана Липу заарештували і виключили з університету.  Через 3 роки він поновив навчання  на медичному факультеті Казанського університету, а після його закінчення працював земським лікарем у селах Херсонщини, Одещини та Полтавщини.  Іван Липа був організатором «Одеської літературної спілки», видав альманах «Багаття», часто друкувався в українських часописах. В УНР був керуючим управлінням культури в уряді, членом Всеукраїнської Національної Ради та Ради Республік, входив до складу комісії з підготовки Конституції УНР. У 1922 році переїхав у Винники і працював як приватний лікар. Тут він створив свої новели «Кара» і «Утома» Внаслідок невиліковної хвороби (рак шлунку)  15 листопада 1923 року помер і похований у Винниках.

До останньої хвилини поряд з ним був митрополит Іван Огієнко, який полегшував Івану тугу від розлуки з близькими і страждання від хвороби.

Писати Іван Липа почав ще у студентські роки, а його перші статті підписані псевдонімом І. Степовик. Згодом у «Правді» під редакцією І. Франка, він використовував псевдонім Петро Шелест. В УРСР літературна спадщина письменника замовчувалась. Проте, літературний доробок Івана Липи значний. Дитячі оповідання «Казки про волю», «Мій ведмедик», «Сім братів», «Туман», збірка поезій «Тихе слово».  «Тринадцять притч» однаково цікаві і дітям і дорослим. Окрім художніх творів він автор численних статей та есеїв. Всі твори Івана Липи наповнені ліричним забарвленням і мають символічно-філософський характер. 

Найближчий друг Івана Липи Микола Вороний присвятив йому поему «Євшан -зілля».

 

        «Перша Європейська конституція –

            Конституція Пилипа Орлика»

Кінець вісімнадцятого століття – час схвалення конституцій: 1787 – Сполучених Штатів Америки, 1791 – Франції та Польщі, а наша Конституція уже була схвалена 5 квітня 1710 року.

Це був договір поміж трьома політичними силами козацької держави: гетьманом, генеральною старшиною та Військом Запорозьким. Конституція Пилипа Орлика була схвалена у часи боротьби за незалежність.

 

Конституція 1710 року не була лише емігрантським твором. Це загальноукраїнський політичний акт. В документах, які збереглися, Пилип Орлик писав, що його посланці двічі їздили в Україну для погодження проекту зі знатними старшинами України. Конституція визначала Державу Війська Запорозького та народу українського як станову виборну гетьманську монархію парламентського типу. У документі відображені тогочасні ідеали української нації. В ньому також знайшли місце протиріччя між європейською традицією і новітніми на той час ідеями. Вони у ХVIII ст. роздирали  Європу на непримиренні ворожі табори. Через територію України проходила невидима межа між прагненням наших предків до свободи, самостійності – і намаганнями сусідів уярмити її. 

Розробляючи Конституцію в чужій країні, Пилип Орлик разом з старшиною усвідомлювали, що її практичне застосування буде вкрай важким, бо спочатку треба було звільнити Україну від московського панування. Проте,  вона була створена з певністю в швидкому поверненні на батьківщину, де вона буде мати юридичну силу для всієї України. 

Ця Конституція – конституційний акт в історії Європи, який обґрунтовує можливість існування парламентської демократичної республіки. 

  

 

             «Перша українська феміністка»

   До 170 річчя від дня народження Наталі Кобринської.

8 червня 1855 року народилася Наталя Кобринська, українська письменниця, публіцистка і громадська діячка. Вона була засновницею жіночого руху в Галичині.

Рід Озаркевичів, звідки походила Наталя був відомий своєю культурно-просвітницькою діяльністю. Батько – греко-католицький священник був депутатом Галицького сейму, поетом і перекладачем. Дід Іван, теж священник, був великим шанувальником театру і на аматорському рівні ставив п’єси Квітки-Основ’яненка та свої власні. В родині Озаркевичів панувала любов до книги та мистецтва. Освіту Наталя отримала вдома. Вивчила польську, німецьку, французьку мови. Була знайома з творами провідних  філософів та економістів того часу.  

Шлюб з теологом Теофілом Кобринським, який був чудовим співаком та композитором, цікавився етнографією, засновником у Снятині міської читальні, також сприяв її інтелектуальному зростанню. На жаль, після несподіваної смерті чоловіка, у 27 років Наталя стала вдовою. Символічно, що у день поховання вона відрізала свої коси і на знак вдячності та вічної вірності поклала коханому в домовину. Після смерті чоловіка Наталя поїхала до Відня і увійшла до українського студентського товариства «Січ». У 1883р вийшло її перше оповідання «Пані Шумська», яке отримало загальне схвалення віденського товариства українців. Успіх надихнув писати далі. В її повісті «Задля куска хліба» лунала головна думка – жінка має сама дбати про своє місце в суспільстві, а не бути утриманкою чоловіка.

Відтоді її головною метою стала реалізація ідей фемінізму через літературні твори. Щоб жінки зрозуміли свою цінність і користь для суспільства, було створено «Товариство руських жінок". Його збори відбулися у Станіславі (Івано-Франківську) 8 грудня 1884 року і ця дата вважається початком українського жіночого руху. 

Через три роки Наталя Кобринська разом з Оленою Пчілкою за підтримки Івана Франка видали жіночий альманах «Перший вінок» В ньому були розміщені 49 творів  17 жінок – письменниць. Серед них були Олена Пчілка, Леся Українка, Ганна Барвінок, Дніпрова Чайка, Ольга Франко, Людмила Старицька. Письменниці були з усіх куточків України, бо Кобринська палко прагнула до культурного єднання західноукраїнських земель з наддніпрянською України. Вона вважала, що покращення ролі жінки може відбутися тільки через національне самоусвідомлення та освіту. У неї було багато планів, здійсненню яких завадила  Перша світова війна. У 1915 році її заарештували і звинуватили в шпигунстві і тільки завдяки зусиллям адвоката і письменника Андрія Чайковського вона не опинилась в концтаборі.

Лебединою піснею Кобринської стала збірка «Воєнні новели», яка сповнена болем через долю українського народу, розділеного кордонами. 

Вона померла від тифу 22 січня 1920-го. Будинок спалили через загрозу інфекції. Ніхто не знає, що саме там згоріло: рукописи, документи, листи? 

Ольга Кобилянська присвятила їй повість «Людина».

 

«Наталія Кобринська в розумінні «жіночого питання» та у висоті жіночого ідеалу перевищувала сучасних їй європейських емансипаторок», – наголошував письменник-дисидент Іван Дзюба.

В нашій бібліотеці є книжка, яка має назву «Історія українського фемінізму», де у досить оригінальній формі згадується діяльність Наталі Кобринської.