Михайло Колесник. Творив душею і серцем.

Мрії про велике мистецтво привели Михайла в ізостудію Мелітопольського Палацу піонерів в клас викладача І.В.Чубича, різнобічно ерудованої творчої людини. В кожному своєму учні він міг розкрити творчі здібності, любов та цікавість до світу мистецтва, до мандрів по Криму, до літератури, музики – всього чим захоплювався сам. Заняття учнів проходили під класичну музику Баха, Бетховена, Чайковського. Їх знайомили з творчістю видатних поетів і письменників, художників по книгам, за допомогою слайдів. Під час етюдів на натурі вивчали рослини. Багато учнів Чубича стало відомими художниками.

Розвивати свою майстерність Колесник продовжував в Кримському художньому училищі  імені Самокиша. 

Михайлу Колеснику однаково вдавались і натюрморти, і пейзажі , і портрети. Багато робіт художник присвятив Криму, до якого відчував тяжіння як людина і як митець.

Після ампутації ноги у творчості майстра стали переважати натюрморти. Квіти з під його  пензля виглядали як живі -  хотілось доторкнутися до них, відчути аромат, змахнути бджолу з соняха. Художник мав незвичайне бачення кольору. Критики відмічають  високу живописну майстерність, музичний колорит  його творчості, виразну, віртуозну техніку письма. Лаконічний мазок, який передає фактуру речей. В пейзажах, натюрмортах Михайла Колесника  дихає  природа, вони  буяють її кольорами і запахами. Творчість майстра зрозуміла  і близька кожному, вона – вічна.

Українська Голгофа Миколи Зерова 

Микола Костянтинович Зеров народився 26 квітня 1890 року у місті Зіньків на Полтавщині в сім’ї вчителя. По закінченні школи навчався в Охтирській та київських гімназіях. У 1909–1914 – студент історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира. 1912 року з’явилися перші статті та рецензії Зерова в журналі «Світло» та газеті «Рада». Вчителював у Золотопольській та Київській гімназіях. Викладав українознавство в Архітектурному інституті, працював редактором бібліографічного журналу «Книгарь».1920-1923 працював вчителем в Баришівці. 1 жовтня 1923 року Микола Зеров став професором української літератури Київського інституту народної освіти. 1923 року створена літературна група, її учасників стали називати неокласиками: М.Зерова, П.Филиповича, М.Драйхмару, Ю.Клена, М.Рильського. 1924 року надруковано «Камену» - першу збірку віршів Зерова. Від 1926 року письменник зосередив зусилля на перекладах та історико-літературних студіях.

1934 року Зерова було звільнено з університету. Йому було заборонено займатись науковою та літературною діяльністю. Він змушений був шукати будь-яку роботу. У ніч із 27 на 28 квітня Зерова було заарештовано. Його звинуватили в керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією, засуджено на 10-річне ув’язнення в Карелії. 9 жовтня 1937 «справа Зерова та ін.» була переглянута особливою трійкою УНКВС. Вирок якої - розстріл. Разом з багатьма іншими представниками української культури він був розстріляний в селищі Сандармох 3 листопада 1937 року.
Іменем Миколи Зерова названі вулиці у Дніпрі, Львові, Вінниці, Рівному, у Києві існує вулиця братів Зерових. В державному університеті Австралії діє кафедра Української мови імені Миколи Зерова. 

З гумором про життєві непорозуміння.

Чи бувало з вами, коли в певних незручних, або непередбачуваних побутових, чи життєвих випадках несподівано, з глибин пам’яті вири на епізод з давно прочитаної книжки? Зі мною таке траплялось багато разів в різний час і при різних обставинах. Згадавши той, або інший момент книги і замість того, щоб розплакатися, посміхнешся. Я не можу сказати, що книга, про яку йде мова,  є моєю улюбленою, але вона закарбована в пам’яті майже все моє свідоме життя. Чомусь мені здається, що не тільки в мене. Пригадайте, скільки разів доводилось відчувати себе жертвою всіх невиліковних хвороб , коли читали якусь популярну медичну літературу? Які емоції переповнювали вас при пакуванні валізи, або «слова подяки» гідрометцентру про погіршення погодних умов і відкладену прогулянку в ліс при ясній і лагідній днині? Так, мова йде про надзвичайно популярну в усьому світі книгу Джерома К. Джерома «Троє у човні, не кажучи про пса».

У його найкращому творі немає ні різкої сатири, ні жорсткого глузування. «Найбільша окраса цієї книжки - її щира правдивість. Сторінки повісті – звіт про події, які відбуваються насправді. Автор їх тільки трохи забарвив. Джорж, Гарріс, та пес Монмарансі – аж ніяк не поетичні ідеали, а живі істоти з плоті і крові. Інші праці, можливо перевершують цю глибиною думок чи знанням людської природи…але щодо безнадійної і невиліковної правдивості ніщо з досі надрукованого її не перевершить». У книзі із блискучим і доброзичливим гумором показано комізм звичайних життєвих ситуацій. Замість серйозного путівника Темзою, як спочатку була задумана книга, автор подарував читачам яскравий і незабутній портрет Англії. Герої Джерома дуже колоритні й симпатичні, а жарти смішні і дотепні. Це справжній англійський гумор – вишуканий і дотепний.

Ситуації, в які потрапляють герої – це саме життя, які трапляються в різній час доби з кожним: чи то метушня і обов’язково забута вкрай важлива річ при вкладанні валізи, чи вперте небажання чайника кипіти, поки ти на нього дивишся. Як тут не пригадати англійську приказку: a watched kettle never boils. Чим довше гіпнотизуєш чайника поглядом, тим довше він закипає. Характери, інтер’єри, портрети легко сприймаються. Уява сама малює яскраву і детальну картину подій. Коли мова заходе про пейзажі, жартівник Джером поступається місцем Джерому – романтику чутливому і піднесеному.

Книга була надрукована у 1889 році і мала такий приголомшливий успіх, що кількість човнів на Темзі збільшилась на 50%. Книга лягла в основу чисельних кіно і телефільмів. З часом її популярність не зменшилася. Вона видається на різних мовах в різних куточках світу. Перший раз я прочитала її у підлітковому віці. Чи то брак життєвого досвіду, чи якісь інші причини, але книга не справила на мене особливого враження. Моя справжня зустріч з героями повісті відбулася в студентські роки, коли я прочитала її в оригіналі. Це були абсолютно інші враження: як з троянди зняли скляний ковпак і кімната наповнилась її справжнім ароматом. Зовсім недавно на карантині я перечитала її українською. Знову переконалась, що твір дійсно змушує поглянути на багато речей по-іншому, з гумором. Це вкрай необхідно в наш непростий час.

Народження «Кобзаря»

1840, 26 квітня – у Петербурзі вийшло перше видання «Кобзаря» Тараса Шевченка. «Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої холодної води, засяяла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову», - писав Іван Франко. Видання побачило світ за сприяння відомого письменника Євгена  Гребінки. "Кобзар" надрукувало приватне видавництво  Фішера в Санкт-Петербурзі коштом полтавського землевласника Петра  Мартоса.

 Шевченко ще в 1838-му році віддав Гребінці п’ять своїх поезій для публікації в альманасі «Ластівка», і той перебував у захваті від творчості Тараса. До «Кобзаря»   увійшли 8 поезій: «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Думи мої, думи». Книга мала зручний формат і була видрукувана на якісному папері тиражем 1000 примірників. Кількість сторінок різнилася від 106 до 116-ти. Це пов’язано з тим, що в друкарні в деяких примірниках відновили вилучений цензором текст. На початку книгу прикрашав офорт з малюнком Василя Штернберга «Кобзар з поводирем». Книга швидко розійшлася (продавалася по карбованцю сріблом за примірник), виторг  Мартоса  склав  приблизно  400 карбованців  сріблом. Після виходу збірки Тараса Шевченка почали називати Кобзарем. 

Арешт і заслання поета в 1847-му спричинили заборону і вилучення «Кобзаря» з книгосховищ, через що видання стало рідкісним ще в ті часи. Сьогодні у світі збереглося  лише  кілька екземплярів  книги. Друге  видання побачило  світ у 1844-му, третє – в 1860-му. Вони доповнювалися новими творами, відтак «Кобзар» став головною книгою Тараса Шевченка.     

Дмитро Білоус: «Щоб в душу входила краса».

Лауреату літературної премії імені Тараса Шевченка українському письменнику Дмитру Білоусу виповнюється 100 років від дня народження. У квітні 1920 року  в селянську родину на Полтавщині лелека на своїх крилах приніс десяту дитину – сина Дмитрика. Батьки виховували дітей своїм прикладом працьовитості,життєвої стійкості, правдивості. Письменник називав свою мати героїнею хатнього космосу. Батько був сільським мудрецем, книжником, народним суддею, писав п’єси, оповідання. В родині шанували слово, книгу, вечорами читали в голос, влаштовували театральні вистави. Старший брат Дмитра викладав історію в комуні А.Макаренка. Після такої сімейної атмосфери природно, що Дмитро вступає після школи до омріяного філологічного факультету Харківського університету. Навчання  було  перервано війною, тяжким пораненням. Після війни продовжує навчання у Київському університеті. У 1948 році вийшла у світ перша збірка Білоуса «Осколочним». Особливими рисами творчості письменника є висока культура віршування, гра слів, філологічні повороти, інтелектуальний гумор. У зрілому віці Д.Білоус починає писати для дітей. Ці твори написані з м’якою усмішкою. Вони цікаві, повчальні, кумедні, «лікувальні». Автор проводив справжню дослідницьку роботу при написанні творів.

Білоус – першорядний перекладач з болгарської, литовської, польської, білоруської, вірменської та інших мов. За перекладацьку діяльність отримав премію імені М.Рильського.

Літературознавство – ще одна грань таланту письменника. Він написав спогади про П.Тичину, О.Вишню, В.Сосюру, С.Олійника, Б.Тена та інших.

Своїми віршами про мову  поет прищеплював любов до рідного слова.

За книжку «Диво калинове» у 1990 році поет отримує премію імені Т.Шевченка. Дуже популярною стала і друга поетична збірка «Чари барвінкові», яка захоплювала, зачаровувала, полонила читача багатством, милозвучністю української мови:
 «В джерелах слова – душі криниця, а рідна мова – як чарівниця».

Третя книжка «За Україну молюся» - це захоплюючі розповіді автора про диво рідної молитви і чари прадавніх свят. Письменник через духовність, через серце, красу, лагідність і гармонію свого поетичного слова намагається увійти в душі читача. Новим творчим досягненням Білоуса стала літературна премія імені О.Пчілки.

Дмитро Білоус своєю творчістю вчив любити красу рідної мови, рідної країни,шанувати і продовжувати українські народні традиції.

Даніель Дефо та його Робінзон.

25 квітня 1719 року у Лондоні вийшов друком роман Даніеля Дефо «Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо» про британського моряка, якому більше 28 років довелося прожити на безлюдному острові в гирлі ріки Оріноко. Книга виявилася настільки популярна, що до кінця року була перевидана ще 3 рази і з часом дала назву цілому жанру літератури «Робінзонада». Думаю, зміст роману відомий всім, тож переказувати його не варто. Проте, про життя автора можна написати пригодницький роман.

Деякі цікаві факти: Дефо є автором понад 500 книг і журналів на різні теми. Він є засновником англійської розвідки (свого часу був керівником розвід служб), був одним з провідних політиків свого часу, мав вплив на рішення монарха та уряду Великобританії. Під псевдонімом Чарльза Джонсона Дефо видав велику книгу про історію піратства. Дефо вважають батьком англійського роману. Саме він допоміг популяризувати цей жанр в Великобританії. Свого часу Дефо був власником панчішного виробництва, пізніше – великого цегельно-черепичного заводу, проте розорився. Про себе писав так: «Тринадцять разів ставав багатий і знову бідний». Завдяки Дефо в Великобританії з’явилась економічна журналістика. Був одружений з Мері Таффлі і мав вісьмох дітей. Змушений був покинути будинок, побоюючись кредитора, якому не міг заплатити. Окрім боргової в’язниці, йому загрожувала фізична розправа. Хворий, знесилений, жебрак, засновник нового літературного жанру сховався в бідній лондонській квартирі, де і помер. Сімейство про це нічого не знало. Власниця квартири поховала бідолаху за власний рахунок. 

Sic transit gloria mundi – Так проходить земна слава.

Завершуємо цитатою Данієля Дефо з його роману «Робінзон Крузо», якому більше трьохсот років: «Такова уж человеческая натура: мы никогда не видим своего положения в истинном свете, пока не изведаем на опыте положения еще худшего, и никогда не ценим тех благ, которыми обладаем, покуда не лишимся их».

Будь талановитим читачем!

Пристрасть «Бібліосмія» (книжка +запах) із грецької означає задоволення від запаху друкованих книжок – і ви не залежите від техніки, а можете взяти книжку паперову, гортати , торкатися сторінок, вдихати її аромат. Так про свою пристрасть до книжок і читання казала письменниця Олена Рижко на творчій зустрічі в бібліотеці. Під час спілкування з учнівською молоддю вона зауважила на важливості читання саме для них в епоху високих технологій. «Наше життя вже не є можливим поза мережами, поза помічниками-гаджетами.

Читання -- це джерело безперервного зростання!

Всесильний гугл – невичерпне джерело знань, інформації, яке дає відповіді на будь-яке ваше питання. Але він не може навчити любові, відчувати. Не може допомогти розібратися зі своїми почуттями, не може дати пораду з власного досвіду. З Гуглом не поговорити! А жива книга знову і знову дає можливість читачу приміряти на себе різні ролі, жити різним життям, в різні часи історії, різних країнах, насолоджуватися перевтіленнями, і робити те, на що б ви не зважилися у реальному житті». 

Книги – кращі керівники юності!

Так, гаджети дають нам змогу читати нон-стоп. Але не бути залежним від техніки – це класно! Візьми з собою книгу. Вона змінить твоє сприйняття світу і тебе самого. Краще про необхідність читання паперової книжки не сказати ніж експерт з підліткового читання письменниця Олена Рижко.

Книги – літературне дзеркало життя!

Про користь читання книжок.

«Є злочини гірші, ніж спалювати книжки. Наприклад – не читати їх» (Рей Бредбері). Складно з цим не погодитись.

Читання збільшує словниковий запас. Особливо якщо ви читаєте твори різних жанрів і авторів, натрапляючи на слова і терміни, які рідко зустрічаються у повсякденній мові. 

Читання робить розумнішим, відточує аналітичні здібності і покращує концентрацію. Воно «включає» мозок. Дені  Дідро стверджував, що люди, коли перестають читати, перестають і мислити. Твори містять безліч деталей, які потрібно запам’ятовувати, щоб розгадати таємницю, або зрозуміти контекст, розвиваються аналітичні здібності. Це допомагає критично оцінювати не тільки текст і сюжет, а й те, що відбувається у нашому житті.

Читання зміцнює пам’ять. Це незаперечний факт. Може статися, що скоро вам не знадобляться нагадувалки на смартфоні. Читання сприяє активності мозку, тримає його в тонусі, є профілактикою хвороби Альцгеймера. Саме тому кажуть, що воно омолоджує, організм старіє швидше, коли старіє мозок. 

Читання допомагає в спілкуванні. Вольтер стверджував: «Читаючи авторів, які добре пишуть, звикають добре говорити». Всі читачі – цікаві співрозмовники.

Читання відкриває світ і додає впевненості в собі, знижує стрес, зміцнює сон, розвиває уяву, допомагає у вирішенні складних завдань, вчить взаєминам.

Від читання книг суцільна користь. Читайте, розвивайтеся, мрійте, і бережіть себе і оточуючих. Будьте здорові, обов’язково. Ви потрібні нам, бібліотекарям, ми всіх вас чекаємо після закінчення карантину. Нам є чим вас зацікавити, потішити, здивувати.

  


    

Вічний рух життя гончарного кола.

«Випалена глина – незнищенна. Навіть  найменші  черепки  археологи зберуть до купи й прочитають долю  кожного   покоління. Матінка–Земля повсюдно турботливо  покриє й збереже нащадкам бодай уламки духовних досягнень. Гончарство – духовний літопис, правічне коріння , з якого розростається  понівеч  на  крона нашої історії і культури.

Українські  гончари  розкручують гончарне колесо своєї долі, примножують народні  скарби». В народному уявленні основний матеріал   ремесла – глина, є Земля–Матір–Годувальниця, джерело сили і здоров’я. Земля. Вода. Повітря. Вогонь. Наші пращури вірили, що саме ці  стихії становлять основу життя. Коли ж людина поєднала їх – народилося диво, що зветься керамікою. Гончарі, горшкарі, керамельники, скудельники – це все назви однієї професії. Так іменували в різні часи людей, які творять з глини справжні  чудеса: «вогняне око гляне на майстерню, і вічність поряд з вітром промайне» ( Н.Кащук).

Орнаментальні мотиви кераміки – це своєрідна мова наших пращурів, яка виникла задовго до появи писемності. Кожен елемент орнаменту був сповнений змісту. У народному орнаменті виявилася тисячолітня мудрість народу, спроби людини впливати на сили природи мистецькими засобами. Осередки гончарства розміщені по Україні там, де є поклади доброї гончарської глини.

 На Придніпров’ї – Васильків, Нові Петрівці, Ірпінь. Тут в рослинний орнамент додавались різні точки і риски. Розпис виконувався на червоному тлі. Придніпровські майстри виготовляють ще й фігурки у вигляді тварин і птахів. Центри гончарства на Чернігівщині – Короп, Шатрище, Ічня. Тут виготовляються переважно кахлі з розписом на козацькі теми. На Закарпатті в Ужгороді і Хусті поширена  глазурований  розпис з квітковим орнаментом, нанесеним на рожевий фон широкими мазками.

На Галичині гончарне мистецтво зосереджено в Галичі, Коломиї, Косові. Тут майстри створили високохудожню техніку гравірованого розпису. На Полтавщині в селищі Опішне поширена декоративність, розпис по вологій поверхні. Особливістю полтавського гончарства є виготовлення тонкостінних виробів двома-трьома кольорами.

 Опішне в наш час вважається гончарною столицею України. Тут існує Національний музей-заповідник українського гончарства, в якому зібрана найзначніша в Україні колекція творів народних майстрів-гончарів  та художників. Опішне стало місцем проведення Міжнародних фестивалів,науково-практичних конференцій і семінарів з проблем гончарств

Про історію і розвиток кераміки в світі і Україні, про регіональні особливості кожного центру кераміки в Україні і ще багато про що цікавого можна дізнатись з книг, які є в нашій бібліотеці: Пошивайло О. «Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна», Київ, Молодь, 1993; Крутенко Н. «Розповіді про кераміку», Київ, Либідь, 2002.