неділя, 4 жовтня 2020 р.

 Його космічна зірка - це гордість українського народу.

До 90-річчя від дня народження Павла Поповича

 

 

 Українському «Беркуту», зоряному сину   України,  першому космонавту України  Павлу   Поповичу виповнюється 90 років.
 Звичайним серпневим днем 1962 року в 11   годин 02 хвилини стартували на космічну орбіту   два кораблі «Восток-3» та «Восток-4». Другий   пілотував космонавт Павло Попович. 12 серпня   Земля почула в ефірі  з просторів Космосу   пісню  українською мовою: «Дивлюсь я на небо   та й думку гадаю…», яку співав Попович на  прохання головного конструктора Сергія   Корольова.
Народився майбутній космонавт в Узині у 1930 році. Відмінно навчався у школі. У ремісничому  училищі отримав кваліфікацію столяра, в індустріальному технікумі - спеціальність техніка-будівельника. Одночасно – свідоцтво пілота літака Ут-2. Це був перший крок до мети - стати льотчиком-винищувачем. 

 

  В 1954 році Павло вже отримує офіцерське звання і з 1957 року служить військовим льотчиком авіаційної дивізії в Карелії. У 1960 році він зарахований слухачем -космонавтом до Центру підготовки космонавтів. Входить до спеціальної групи для підготовки до першого пілотованого польоту на космічному кораблі «Восток». Він обрав собі власний радіопозивний «Беркут» на честь книги І.Франка «Захар Беркут». Політ Павла Поповича тривав три доби. Україна тріумфально зустрічала свого зоряного сина в Києві на Софійській площі.


Після польоту  Попович продовжив професійне навчання у Військово- повітряній інженерній академії ім. М.Жуковського. Другий політ космонавт здійснив у липні 1974 року як командир корабля «Союз-14» і  першої основної експедиції на орбітальну пілотовану станцію «Салют -3» разом з бортінженером Ю.Артюхіним. До виходу на пенсію в 1993 році Павло Романович працював на різних відповідальних  посадах. Із 1999 року Попович був президентом Українського союзу космонавтів, головою товариства української культури "Славутич". Він активно займався громадською діяльністю, є автором багатьох книг, присвячених космічній темі . 

Він радів польоту у космос Леоніда Каденюка , який завжди вважав себе першим космонавтом незалежної України, а Павла Поповича – першим українським космонавтом!

четвер, 1 жовтня 2020 р.

Щоб світилась добром і щастям ваша душа 
До Дня людини поважного віку.


Цей день – нагода ще раз сказати слова вдячності всім ветеранам, пенсіонерам – всім людям поважного віку. В час випробувань для всіх і кожного побажати вам зберігати гідність, віру і любов.

Нехай осіння пора вашого життя незважаючи ні на що буде світлою, ласкавою, сповненою душевним теплом, увагою і турботою ваших  рідних і близьких.

Хай  підтримкою для вас у житті будуть слова  вірша  Вадима Крищенка.



Святковий настрій, яскраві емоції  своїх творчих робіт вам дарують наші користувачі: 



«Чорнобривці» від Михайленко Валентини Миколаївни, 
Триптих: сонце, небо, квіти - від художниці Олександри Ясько




малюнки 6-річної Софійки , які вражають своєю дорослою майстерністю:



«Дари осені» - від учнів школи №64:




Світлий настрій чудових дитячих малюнків хочеться подовжити віршем Ганни Лук'яненко 
"Всесвіт у крапельці роси" з її збірки "Повноліття":





вівторок, 29 вересня 2020 р.



«Сигми літер віршів стигмами горять»



Маріанна Кіяновська – українська поетка. Лавреатка літературної премії імені Тараса Шевченка цього року. Нагорода присуджена за поетичну збірку
 
«Бабин Яр. Голосами»




28-29 вересня 1941 року.
"...У Києві сталося щось не з жидами а з часом..."



«…вірш яким кричу то що можу тільки це робити тільки це вірш яким роботу робить Божу а тоді роздряпує лице зведене судомою до кості і горить антоновим вогнем…»



Авторка стала і Ароном, і Рахиллю, Янкелем, Лією. Вони через її душу і тіло сказали щось унікальне. Кіяновська стала поетом - медіумом – голосом вже тих безголосих і безтілесних.., щоб свідчати мушу вціліти не вижити ні вціліти це інше ніж вижити голосу ради бо вижити в цій перепроклятій богом війні подібно до зради і вдруге до смертної зради.



«…і тільки зараз можу про це сказати або ще тільки зараз можу про це сказати що коли в сорок другому в нас стріляли із кулемета я встиг дорахувати до тисячі ста двадцяти восьми тисяча сто двадцять вісім ішли зі мною тисяча сто двадцять вісім зі мною впали сам я зробився динаміт і вибухнув сам присипав усіх землею і сам проріс майже серед яру …майже на дев’ятнадцять хвилин зробився числом тисяча сто двадцять вісім секунд не знаю чи жив не знаю чи дихав повернулся в небо в дитинство…



«…я може взяв би її на руки та зараз кожна моя хвилина як куля під язиком точніше як цвяшок в серці іду слідами єзекеїля арона ори адама міхи єгуди саривони відразу переді мною ступають в небо кудись за хмари»


«щастя це сьогоднішнє і вічне
я хотіла щастя я могла
бути щастям небо опівнічне
золотила зоряна імла
зараз теж імла але багряна
краплі крові з краплями роси
кожен з нас страшна суцільна рана
коло мене лія зяма пси гавкають гатить із автомата…»



«кажуть нас вбиватимуть дощенту
пси бредуть за нами назирці
поліцаї стали на осонні
цей регоче доки той стріля
шулік впав із кулею у скроні
і перевернулася земля»



«у бабиному яру земля хлюпоче
казав від крові там живих катма
вбивати німців в нього є граната
вже третій день його ніде нема…»
«забути чи все ж таки ні ці хвилини останні
боротись за пам'ять чи ні хай згасає хай никне
я ніби завис на годину в своєму вмиранні
я весь перетворююсь в дещо по суті не зникне…»



«…нас убивають аделька мір`ям де бора
лежить у яру розстріляні я маю печаль таку
що серце зробилось каменем і стала душа прозора
і тоншає все і тоншає а це означає смерть
і сутність її двоїста бо смерть це насправді разом
з аделькою і деборою з мірям доки неба твердь
і доки дніпро і кручі у досвідах поза часом»



«…не знає скорбот людина не знає скорботи місяць
не знає дороги серця аж доки нем вийде з часу
а я…помежи ровами… лежатиму …добрий гість…
і з мене ростиме дерево безмежно живе щоразу»


«…у києві сталося щось не з жидами а з часом
у часі не стало майбутнього в часі доби
не стало години на спокій війна і облави
тіла на дорозі на тиньку подекуди кров»

Авторка зізнається, що не знала про рішення німецької комендатури ліквідувати голубів у Києві і передмістях від 22 жовтня. За невиконання наказу – розстріл.

 

В одному монолозі хлопця перед смертю він згадує: в мене там голуби зачинені хто ж їх випустить рано-вранці це ж вони там усі погинуть в голуб’ятні без крихти жита.





«якби я умів умирати я вмер би можливо
я знаю напевно що вже незабаром умру
збираю колекцію боже мій пам'ять це диво
усе що я маю сім`я всіх убили в яру»

«… я хочу молитися спати і зернятко кави 
або навпаки хочу зернятко кави і спати 
про нас не пишуть історію це не цікаве 
рови вже готові хоч може накажуть копати»


«…вниз йдемо ми по крові слизький 
стоїмо вже роздягнені голі
і застиглі на стежці вузькій 
жінка плаче з дитиною скраю
я дивлюся на них і вмираю» 


«ось брунатна від крові земля і трава
ось тіла і тіла і тіла і тіла
ось мірям молода що щаслива була
ось її обіймає вже мертва мала
бідна ціля і гріє теплом без тепла
ось над яром густа і рожева імла»

«… і стогнуть рови ночами… 
цей стогін у тиші чути 
на кілька сусідніх вулиць 
як шелести у траві 
як гухання і як регіт 
який розриває груди» 


«…і якби каміння могло 
кричати вони би кричало 
і з мене ростиме дерево безмежно 
живе щоразу»

Книжки з фонду бібліотеки: