«Я за вільну розкуту думку, я захищаю гідністьсть людини,
відстоюючи високі моральні принципи як християнин, керуюся Божими
заповідями. Мені як громадянинові й чоловікові соромно за мою країну, де жінки
тільки за переконання відбувають 25 років каторги. За всю історію існування
держав не було таких ганебних фактів», — сказав Валерій Марченко у своєму
останньому слові на суді. Літературознавець
і перекладач Валерій Марченко відкрито виступав проти русифікації, писав про
Голодомор, був учасником Української Гельсінської групи.Прожив життя коротке,
проте сповнене гідності та внутрішньої свободи.
Зокрема, наважився говорити про Голодомор і русифікацію, відтак у 1973-му його вперше заарештували. У таборах правозахисник познайомився з іншими дисидентами і, повернувшись у Київ, продовжив діяльність. Удруге його схопили в 1983-му. Черговий термін ув’язнення по суті був смертним вироком, бо він мав хронічну хворобу нирок, з якою в тюрмі йому було не вижити. Цього разу Марченка, зокрема, засудили за передачу на Захід проєкту рішення колегії Міносвіти УРСР «О дополнительных мерах по улучшению изучения русского языка в общеобразовательных школах и педагогических учебных заведениях Украинской ССР».
Про свою боротьбу Валерій Марченко якось сказав: “Виступивши проти цілої імперії брехні, я мав одну підпору – свідомість, що ярмо — нестерпне”. На смерть дисидента зреагували Папа Римський Іван Павло ІІ та президент США Рональд Рейган. Міжнародний тиск був такий, що матері вдалося забрати тіло сина, попри правила репресивної системи СРСР. Через три десятиліття під час декомунізації Інтернаціональну площу на Нивках у Києві перейменували на честь Валерія Марченка.
Використано публікацію газети «Український репортер» 7.10.21
Немає коментарів:
Дописати коментар