Володимир Леонтович. Немає для мене на землі

кращого краю од України.

Володимир Леонтович – український громадський і політичний діяч, правник, письменник, літературний критик, видавець,  меценат. Літературні псевдоніми  - Левенко, Давній. Походить зі шляхетного роду: батько- нащадок козацького роду,  мати – французька аристократка; предки з Франції оселилися в Україні в Полтавській губернії під час Великої  французької революції.  Зі студентських років брав  активну участь в громадській діяльності. Як письменник Леонтович дебютував  у 1891 році повістю «Солдатський розрух».

З Чикаленком і В. Симиренком( якого  вважав своїми духовним батьком) видавав, редагував в 1906 році першу українську газету «Громадська думка», часописи «Нова громада», « Громадська думка», «Рада», «Літературно-науковий вісник».  Був членом «Старої громади»,   «Просвіти», «Товариства українських поступовців». Підтримував Тимчасовий український уряд в 1917 році. Виступав за розвиток українських шкіл ( в рідному селі збудував двокласну школу, утримував учителя, бібліотеку), видання підручників українською, преси. Працював в ЦК Союзу українських автономістів – федералістів. І був делегований у члени Української Центральної Ради. Був землевласником, мав цукроварню. Висловлювався проти програми соціалізації земель.  В якості міністра земельних справ  в Уряді П.Скоропадського  розробив  проект Земельного  закону. Був уповноваженим Червоного Хреста, меценатом і фундатором,  Головою «Товариства підмоги українській літературі, науці і штуці». Після поразки визвольних змагань був змушений емігрувати в Болгарію, потім в Чехію,Сербію, Югославію, Німеччину, Францію. В празькому часопису «Тризуб» опублікував серію статей про здобутки і втрати української літератури. У Берліні працював в газеті «Українське слово». Літописець рідної Полтавщини і всієї України.

Гуманіст за світоглядом, психологічний реаліст за стилем, писав у своїй етологічній прозі про зростання свідомості українців, драматичні стосунки інтелігенції та народу, про життєві драми людей, їх родині історії в буремні роки, про трагічну долю кримськотатарського народу. Письменник залишив цінні літературно - історичні спогади про М.Коцюбинського, В. Винниченка, Л.Яновського, Г.Григоренка та інших. Листи до Грушевського, Є.Чикаленка, Д.Морницького, І.Франка, А.Кримського, О.Маковея… 

Леонтович тонко відчував красу українського слова.Він брав участь у збиранні лексичного матеріалу для "Словника української мови"  Б. Гринченка. Разом з О.Єфремовим складав  «Московсько - українській правничій словничок».

Зусиллями онуків  в 2004-2006 роках  було опубліковано зібрання творів В.Леонтовича.  Він є автором праць «Пані і люди», « Стопами апостолів», «Старе і нове», «Спомини утікача», «Хроніка родини Гречок», «Ворохобня» та інших.

Симиренка про В.Леонтовича: особлива моральна краса спокійної переконаності в собі, відданість обов’язкам,  великий критичний розум і щира добрість, глибокі патріотичні чуття визначали зміст кожного його вчинку,  кожного кроку в житті…»

1993 - став роком публічного повернення Володимира Леонтовича  в Україну. В Будинку вчителя відбувся вечір, присвячений 60-річчю з дня його смерті. В 2001 році – захід до 135-річчя з дня народження видатного діяча. Школі в рідному селі Леонтовича Оріхівка надано його ім’я. В Києві на вулиці Грушевського встановлена  меморіальна дошка на будівлі № 16, де мешкав видатний українець.