«Вона лікує душі людей»

27 січня – Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Цього дня 1945 року були звільнені в’язні нацистського концтабору Аушвіц-Біркенау.

З цієї нагоди розповідаємо про Едіт Егер – відому психотерапевтку, письменницю, авторку двох світових бестселерів: «Вибір» і «Дар».

Едіт Егер одна з тих, хто вижив під час Голокосту. Це було так, наче витягнути щасливий квиток. Один із десятків тисяч. І на сьогодні вона є однією з тих небагатьох, хто ще живий. Їй 97 років.

Тож яким було життя цієї звичайної і водночас надзвичайної жінки?

Едіт народилася в родині угорських євреїв в Кошицях (нині територія Словаччини). З дитинства займалася гімнастикою і балетом. Входила в олімпійську збірну Угорщини з гімнастики, мала брати участь в олімпіаді, але уряд країни ухвалив антисемітські закони й дівчину виключили зі складу збірної. Це був перший удар. І цілковите спустошення. Незабаром родину арештували, відправили спочатку на цегляний завод, а потім у вагоні для худоби – в Освенцім. Батьки загинули в газових камерах, а вона дивом вижила. Що допомогло? Спогади і мрії. Всі сили (фактично останні) були покладені на виживання. За будь-яку ціну. Так, коли доктор Менгеле – зловісний «доктор смерть» – якось зайшов до бараку й запитав, хто вміє танцювати, Едіт одразу ж відгукнулась. І танцювала свій чи не найкращий, найщемкіший танець. Посеред зачовганого тисячами брудних ніг, просякнутого страхом і безнадією бараку. «Я танцювала так, ніби була на сцені Будапештського театру опери та балету…», - писала згодом вона. За декілька днів до того, її мати загинула в газовій камері. Під час так званого відбору, коли черга дійшла до неї – стрункої, красивої, без жодної зморшки на обличчі, попри те, що народила трьох дітей, нацист запитав Едіт: «Це твоя мати чи сестра?». «Мати», – чесно відповіла вона. Вихована дівчинка, вона знала, що брехати не можна, та й як сказати на маму «сестра»? І німець кивком вказав матері доєднатися до гурту тих, хто мав іти в газову камеру. А Едіт разом із сестрою залишилися серед обраних, чий кінець було відтерміновано. Біль, відчуття провини за смерть мами мучили її впродовж довгих десятиліть.

У концтаборі вона стала свідком невимовних жахіть, які людська психіка, здавалося б, витримати не в силах. Маленький хлопчик, якого використовували в якості мішені; жінки, зі зв’язаними під час пологів ногами… Вже багато років по тому, живучи цілком мирним життям, її наздоганяли жахливі флешбеки й будь-що могло вивести зі стану рівноваги, кидаючи в 1944 рік: чийсь крик, голосний плач, шматок колючого дроту, завивання сирени, собачий гавкіт. Якось, зайшовши в автобус, Едіт не встигла заплатити за проїзд. Водій, щось гнівно вигукнувши, рішуче направився до неї. Вона ж, впавши на підлогу, забилась у конвульсіях…

Едіт Егер звільнили з табору в 1945 році американці. Вона лежала в звалищі трупів з травмою спини, хвора на тиф. Скелет, обтягнутий шкірою: 30 кг. Між життям і смертю. Поворушила рукою. Це її й врятувало.

Що було далі? Одужання. Щасливий шлюб, материнство. Переїзд до США. Цікава робота, будинок у Каліфорнії: перед очима океан, а за спиною гори. Але минуле не відпускало. І вона зрештою зважилась дати тому раду: минулому травматичному досвіду, власній пам’яті, собі. 

Чималу роль у її долі відіграла книга «Людина в пошуках сенсу» Віктора Франкла, яку вона прочитала через 20 років після закінчення війни. Згодом вона познайомилася і з самим автором – видатним австрійським психотерапевтом і психіатром. Франкл, сам колишній в’язень, чудово розумів Едіт Егер. Згодом вони потоваришували. У 50 вона змінила професію, закінчила Техаський університет, отримала диплом психотерапевта. Спеціалізація – постравматичний стрес.

«Вибір» вона почала писати невдовзі після народження свого першого правнука. Писала впродовж 10 років. Вона плакала і писала. «З кожною сторінкою я втрачала 2000 фунтів емоційної ваги», - зауважила доктор Егер в одному з інтерв’ю. Відтоді вона допомагає всім, хто потребує допомоги: військовослужбовцям, хворим на рак, тим, хто постраждав від насилля, подружжям, що опинилися на межі розлучення.

«Я не вірю в пенсію… Мої пацієнти – мої вчителі. Щоразу я проходжу процес зцілення разом із ними. Раз на тиждень я ходжу на танці. Думаю про молодість. Живу теперішнім і тільки теперішнім. Ціную те, що маю тепер, на цю конкретну мить».

Ось така Едіт Егер. Цю мудру жінку, яка пройшла копіткий шлях до власного зцілення, можна довго цитувати. «Ми маємо властивість ненавидіти і властивість любити. До чого ми потягнемося – залежить виключно від нас». Сама ж вона на все життя запам’ятала слова, які тихо й спокійно сказала їй мати в вагоні для худоби дорогою до Освенціму: «Запам’ятай, ніхто не зможе відібрати в тебе те, що ти вклала в свій розум і серце».