«Висока плата за свободу»

День українського політв’язня не є офіційною датою державного календаря. Втім, його відзначають з 1975 року. Для більшості то була «золота доба» брежнєвського застою, а для меншості – час пошуку відповідей на болючі питання, породжені радянською дійсністю.

Ініціатором Дня українського політв’язня виступив В’ячеслав Чорновіл – на той час відомий дисидент, опонент радянського режиму, який закликав протистояти репресіям.

Трьома роками раніше, саме в ці дні, 12-14 січня 1972-го року, радянська влада провела так званий генеральний погром. То були масові затримання й арешти українських дисидентів, які власною громадською позицією (іноді й творчістю) доводили, що радянська ідеологія – це міф.

Тоді були заарештовані Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус, Леонід Плющ, Зіновій Антонюк, Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Іван Гель, Стефанія Шабатура, Ірина Стасів-Калинець, трохи пізніше – Ігор Калинець та інші. Наступна хвиля арештів відбулася у квітні-травні 1972 року. Майже всі вони отримали по сім років ув’язнення та п'ять років заслання за «антирадянську агітацію і пропаганду». Тих, кого режим боявся найбільше, відправили до психіатричних лікарень. Наприклад, всю силу ницості радянської каральної психіатрії пізнав на собі відомий український математик Леонід Плющ.

 

Десять років по тому, ввечері 11 січня 1981 року, члени Київського демократичного клубу Сергій Набока, Лариса Лохвицька, Інна Чернявська, Леонід Мілявський та Наталка Пархоменко, яким було ледь за 20-ть, розклеїли в Києві кілька екземплярів листівки: «Співвітчизники! 12 січня – День українських політв’язнів. Підтримаймо їх!». Це було нагадування сонному суспільству про важливість національної пам’яті та солідаризації, адже на той час у тюрмах, північних таборах режим утримував чимало українських політв’язнів. Усі учасники акції були затримані; декого ув’язнили.

Боротьба з інакодумством – традиція, притаманна практично всім тоталітарним режимам. В’язниця, табори, тортури, заслання – звичайна відповідь тиранів тим, хто наважується на сумнів, хто відмовляється від славословлення, хто обирає активну громадянську позицію. Якщо дивитися на проблему ширше, то українські політв’язні відбували покарання не тільки в радянських брежнєвсько-андроповсько-горбачовських таборах починаючи з 70-их років, але набагато раніше – ще за Сталіна, з кінця 20-их років ХХ століття. Варто лише кинути погляд на книжкові стелажі, щоб тебе наче струмом пройняла думка: доля політичного в’язня не оминула багатьох українських письменників. Ось, наприклад, колись шалено популярний історичний роман «Людолови» Зинаїди Тулуб. Авторка відбувала багаторічне ув’язнення в сталінському ГУЛАГУ. І саме за політичною статтею. «Тигролови» Івана Багряного. Автор пройшов ГУЛАГ. Антоненко-Давидович, Надія Суровцева… Вони залишили спогади. А ось вже Василь Стус, Левко Лук’яненко, Степан Хмара… Відбували покарання в якості політичних в’язнів українці і в нацистських таборах.  

 

Останнім українським політв’язнем радянського режиму був письменник Богдан Климчак. Він провів в ув’язненні понад 17 років, а залишив ГУЛАГ лише наприкінці 1990 року.  

Після початку російської агресії проти України в 2014 році на тимчасово окупованих територіях розгорнувся справжній терор проти українців і кримських татар. Режим Путіна та колаборанти створювали атмосферу страху, заарештовуючи активістів та правозахисників. Після початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року росіяни продовжують репресивні практики щодо українців. Тож цей день, на жаль, ще дуже актуальний для українського суспільства.