Його життя не могло обірватись у бою під Крутами

29 січня День пам’яті Героїв Крут – однієї з високо легендарних, хоча й трагічних, сторінок в історії української визвольної боротьби 1917-1921 років.

Що відбулось під Крутами

Бій відбувся 29 січня 1918 року поблизу станції Крути, між Ніжином і Бахмачем на Чернігівщині, за 130 кілометрів на північний схід від Києва під час наступу на Київ військ більшовицької Росії. Українське військо, якому судилося вступити в криваву сутичку з загарбниками, налічувало близько 300 бійців Студентського куреню, 250 – Першої української військової школи та майже 40 гайдамаків. Протистояння тривало до вечора, але сили були нерівні. Українці були розбиті вщент.

В бібліотеці підготовлена тематична викладка про жорстокий і нерівний бій під Крутами, де студенти і гімназисти стояли на смерть, захищаючи свободу молодої Української держави. 

 

А сьогодні розповідь про того, хто брав участь у цьому бою, хто вижив, щоб здобути славу талановитого лікаря.

Хто такий Юрій Вороний

Одним із учасників того вікопомного бою був він, Юрій Вороний – майбутній хірург, який здійснив першу у світі операцію з пересадки внутрішнього органу живій людині.

Народився Юрій Вороний в селі Журавка Полтавської губернії (тепер Чернігівська область). У метричній книзі його записали Георгієм. Так само Георгієм звали і його батька – професора Варшавського університету, доволі відомого вченого-математика.

У 1913 році Юрій Вороний вступив на медичний факультет Університету святого Володимира у Києві. Під час Першої світової війни працював у загоні Червоного Хреста. Радо сприйняв ідею незалежної самостійної України, тож цілком природньо, що в якості добровольця перев’язувального загону Центральної ради 23-річний Вороний брав участь у бою під Крутами. Йому разом із п’ятьма пораненими студентами вдалося порятуватися.

Потім знову було навчання. У 1921 році, закінчивши Київську медичну академію, Юрій Вороний вступає до аспірантури. Його науковим керівником став професор Євген Черняхівський – видатний український хірург і науковець. Вороний вельми плідно працював у Києві під керівництвом Черняхівського, але коли почалася перша хвиля репресій проти української інтелігенції, переїхав до Харкова, де написав ряд наукових праць з трансплантації органів, виконав успішну пересадку нирки собаці. Втім, довго там не затримався – талановитого хірурга фактично «вислали» в провінційний Херсон. Там Вороний працював впродовж 1931–1934 років і зажив доброї слави як серед колег так і серед пацієнтів. 3 квітня 1933 року український лікар уперше в світі виконав клінічну пересадку трупної нирки. Ця була перша в історії спроба пересадки будь-якого цілого органу людині. Перші успішні трансплантації будуть здійснені у США лише через 20 років…

У другій половині 30-их років Юрій Вороний знову переїхав до Харкова. Можна лишень здогадуватись, як жилося і працювалося талановитому хірургу в темну добу сталінщини. У 1938 році був репресований за «контрреволюційну діяльність» його старший брат Олександр – теж талановитий лікар-онколог, очільник великої лікарні в Яготині на Київщині. Репресій зазнали практично всі рідні та близькі Юрія Вороного. Та й за самим Юрієм пильно стежили чекісти. Дворянське походження і «тавро Крут» давалися взнаки.

Під час німецько-радянської війни Юрій Вороний опинився на території, окупованій гітлерівцями. Тож після закінчення війни натрапив на заборону займатися викладанням хірургії. Як «залишенець» жив і працював спочатку в Житомирі (звичайним урологом), потім вдалося перевестися до Києва, у 1952 році захистив дисертацію… Результати його наукових досліджень і експериментів впродовж тривалого часу замовчувались.

Певно, доведись жити Юрію Вороному десь у тихій-мирній Швейцарії, або ж, уявімо на мить, що українські патріотичні сили виграли б якимсь дивом той нерівний бій із військами Муравйова під Крутами, - і взагалі б, Україна не далась би поглинути себе більшовицькій Росії і вистояла, його доля, передовсім наукова, склалась би по-іншому, більш щасливо; він зміг би розкритися до кінця і був би хірургом-практиком світового рівня. Але вона – доля – склалася саме так, а не інакше. Втім, навіть і за таких вкрай несприятливих обставин українець Юрій Вороний зробив помітний внесок у розвиток світової трансплантології. 

 

 «Вона лікує душі людей»

27 січня – Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Цього дня 1945 року були звільнені в’язні нацистського концтабору Аушвіц-Біркенау.

З цієї нагоди розповідаємо про Едіт Егер – відому психотерапевтку, письменницю, авторку двох світових бестселерів: «Вибір» і «Дар».

Едіт Егер одна з тих, хто вижив під час Голокосту. Це було так, наче витягнути щасливий квиток. Один із десятків тисяч. І на сьогодні вона є однією з тих небагатьох, хто ще живий. Їй 97 років.

Тож яким було життя цієї звичайної і водночас надзвичайної жінки?

Едіт народилася в родині угорських євреїв в Кошицях (нині територія Словаччини). З дитинства займалася гімнастикою і балетом. Входила в олімпійську збірну Угорщини з гімнастики, мала брати участь в олімпіаді, але уряд країни ухвалив антисемітські закони й дівчину виключили зі складу збірної. Це був перший удар. І цілковите спустошення. Незабаром родину арештували, відправили спочатку на цегляний завод, а потім у вагоні для худоби – в Освенцім. Батьки загинули в газових камерах, а вона дивом вижила. Що допомогло? Спогади і мрії. Всі сили (фактично останні) були покладені на виживання. За будь-яку ціну. Так, коли доктор Менгеле – зловісний «доктор смерть» – якось зайшов до бараку й запитав, хто вміє танцювати, Едіт одразу ж відгукнулась. І танцювала свій чи не найкращий, найщемкіший танець. Посеред зачовганого тисячами брудних ніг, просякнутого страхом і безнадією бараку. «Я танцювала так, ніби була на сцені Будапештського театру опери та балету…», - писала згодом вона. За декілька днів до того, її мати загинула в газовій камері. Під час так званого відбору, коли черга дійшла до неї – стрункої, красивої, без жодної зморшки на обличчі, попри те, що народила трьох дітей, нацист запитав Едіт: «Це твоя мати чи сестра?». «Мати», – чесно відповіла вона. Вихована дівчинка, вона знала, що брехати не можна, та й як сказати на маму «сестра»? І німець кивком вказав матері доєднатися до гурту тих, хто мав іти в газову камеру. А Едіт разом із сестрою залишилися серед обраних, чий кінець було відтерміновано. Біль, відчуття провини за смерть мами мучили її впродовж довгих десятиліть.

У концтаборі вона стала свідком невимовних жахіть, які людська психіка, здавалося б, витримати не в силах. Маленький хлопчик, якого використовували в якості мішені; жінки, зі зв’язаними під час пологів ногами… Вже багато років по тому, живучи цілком мирним життям, її наздоганяли жахливі флешбеки й будь-що могло вивести зі стану рівноваги, кидаючи в 1944 рік: чийсь крик, голосний плач, шматок колючого дроту, завивання сирени, собачий гавкіт. Якось, зайшовши в автобус, Едіт не встигла заплатити за проїзд. Водій, щось гнівно вигукнувши, рішуче направився до неї. Вона ж, впавши на підлогу, забилась у конвульсіях…

Едіт Егер звільнили з табору в 1945 році американці. Вона лежала в звалищі трупів з травмою спини, хвора на тиф. Скелет, обтягнутий шкірою: 30 кг. Між життям і смертю. Поворушила рукою. Це її й врятувало.

Що було далі? Одужання. Щасливий шлюб, материнство. Переїзд до США. Цікава робота, будинок у Каліфорнії: перед очима океан, а за спиною гори. Але минуле не відпускало. І вона зрештою зважилась дати тому раду: минулому травматичному досвіду, власній пам’яті, собі. 

Чималу роль у її долі відіграла книга «Людина в пошуках сенсу» Віктора Франкла, яку вона прочитала через 20 років після закінчення війни. Згодом вона познайомилася і з самим автором – видатним австрійським психотерапевтом і психіатром. Франкл, сам колишній в’язень, чудово розумів Едіт Егер. Згодом вони потоваришували. У 50 вона змінила професію, закінчила Техаський університет, отримала диплом психотерапевта. Спеціалізація – постравматичний стрес.

«Вибір» вона почала писати невдовзі після народження свого першого правнука. Писала впродовж 10 років. Вона плакала і писала. «З кожною сторінкою я втрачала 2000 фунтів емоційної ваги», - зауважила доктор Егер в одному з інтерв’ю. Відтоді вона допомагає всім, хто потребує допомоги: військовослужбовцям, хворим на рак, тим, хто постраждав від насилля, подружжям, що опинилися на межі розлучення.

«Я не вірю в пенсію… Мої пацієнти – мої вчителі. Щоразу я проходжу процес зцілення разом із ними. Раз на тиждень я ходжу на танці. Думаю про молодість. Живу теперішнім і тільки теперішнім. Ціную те, що маю тепер, на цю конкретну мить».

Ось така Едіт Егер. Цю мудру жінку, яка пройшла копіткий шлях до власного зцілення, можна довго цитувати. «Ми маємо властивість ненавидіти і властивість любити. До чого ми потягнемося – залежить виключно від нас». Сама ж вона на все життя запам’ятала слова, які тихо й спокійно сказала їй мати в вагоні для худоби дорогою до Освенціму: «Запам’ятай, ніхто не зможе відібрати в тебе те, що ти вклала в свій розум і серце».   

Національна цінність – Соборність

Цього дня, 22 січня 1919 року, на Софійській площі Києва було проголошено Акт Злуки (об’єднання) між Українською Народною Республікою та Західно-Українською Народною Республікою, які постали на уламках Російської і Австро-Угорської імперій. Україна стала єдиною соборною державою.

В тодішніх політиків, як «східняків», так і «західняків», попри вкрай несприятливі політичні умови й суттєві світоглядні розбіжності, вистачило мудрості дійти згоди й ухвалити рішення величезного національно-політичного значення. Як зауважив один із головних учасників підписання Акта від Галичини, керівник секретаріату зовнішніх справ ЗУНР Лонгин Цегельський  «…Соборницька ідея казала нам лучитися, хоч би на пам’ятку нащадкам…» 

Урочистості планували спочатку на 20 число. Потім перенесли на 22 січня, приурочивши до першої річниці ІV Універсалу, який проголосив УНР «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу». Таким чином, 22 січня стало подвійним святом: української Незалежності та Соборності.

У тексті Акта Злуки утверджувалось: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка». Однак, тоді об’єднання України відбулось суто символічно: вже через кілька тижнів після проголошення Акту Злуки, більшовики захопили Київ, пізніше поляки окупували Східну Галичину, а Чехо-Словаччина – Закарпаття.

Перше святкування Соборності відбулось 22 січня 1939 року в Карпатській Україні (м. Хуст), на той час – автономній республіці Чехо-Словаччини. Цього дня під синьо-жовтими прапорами відбулась тридцятитисячна маніфестація місцевого населення, яке з’їхалось до столиці Карпатської України з усіх куточків краю згадати події 20-річної давнини.

Яскравим проявом єдності, волі українського народу до свободи, став «живий ланцюг», організований патріотичними силами 21 січня 1990 року з нагоди 71-ї річниці проголошення Акта Злуки. Мільйони тоді ще радянських українців узялись за руки від Києва до Львова, відзначаючи День Соборності. Відтоді в Україні «живі ланцюги» створювались неодноразово, символізуючи єдність (соборність) українського народу, а День Соборності наразі відзначається на державному рівні вже щорічно, починаючи з 1999.

Сьогодні, як і понад 100 років тому, Україна знову у вихорі війни. Знову на нас тиснуть вороги, прагнучи зробити своїми васалами. Знову тіло нашої батьківщини пошматовано по-живому. Але, попри все, святкуймо нашу Соборність, борімося і єднаймося – не заради минулого – задля майбутнього. 

 

                                     Вони були одними з перших

                                 Пам’яті оборонців Донецького аеропорту

Цими днями виповнюється 10 річниця з часу завершення героїчної оборони Донецького аеропорту – одного з перших епізодів російсько-української війни.

20 січня 2015 року проросійські бойовики, не припиняючи штурмів, підірвали новий термінал Донецького аеропорту, остаточно перетворивши колись один із найбільших аеропортів країни на суцільні руїни. Після того військове керівництво ухвалило рішення відвести українських бійців; 22 січня останні вцілілі захисники залишили зруйнований термінал.

Як відомо, оборона Донецького аеропорту – абсолютно непристосованого для оборони цивільного об’єкту, яка стала символом незламності та мужності українських військових, тривала 242 дні: з 26 травня 2014 року по 23 січня 2015 року. 242 дні українські військові, добровольці, медики та волонтери протистояли навалі російських окупаційних військ і проросійських бойовиків, затято відстоюючи малесенький клаптик української землі.

Бої за Донецький аеропорт почались 26 травня 2014 року, коли проросійські сепаратисти та чеченські бойовики захопили будівлі аеропорту тоді ще мирного Донецька. Цього ж дня українські силовики, завдяки скоординованим діям українських Повітряних сил та високомобільних десантних військ, завдали удару по позиціях терористів і встановили контроль над Донецьким летовищем. 

Пізніше була повна дестабілізація міста Донецьк, початок окупації та нескінченні спроби ворога відібрати контроль над летовищем, але наші воїни не здавали позицій і, навіть під шквальним вогнем, тримали оборону.

На січень 2015 року припадають найкривавіші та найзапекліші бої. 13 січня в результаті постійних масованих танкових і артобстрілів з боку бойовиків завалилася диспетчерська вежа, зображення якої стало символом оборони аеропорту. Далі бої точилися за поверхи нового терміналу. 18-20 січня українські військові утримували перший поверх, а підвал та верхні поверхи контролювалися супротивником. Бойовики, скориставшись перемир’ям для евакуації своїх убитих і поранених, замінували перекриття будівлі і підірвали їх. В ці дні, в результаті підриву терміналу, загинуло 58 захисників-«кіборгів», які відстоювали цей плацдарм до останнього подиху. Загалом, за офіційними даними, захищаючи Донецький аеропорт загинули більш як 100 бійців.

У різний час в аеропорту та прилеглому селищі Піски воювали спецпризначенці 3-го окремого Кіровоградського полку, бійці 79, 80, 81, 95 окремих аеромобільних та 93 окремої механізованої бригад, 57 окремої мотопіхотної бригади, 90-го окремого аеромобільного та 74-го окремого розвідувального батальйонів, бійці полку «Дніпро-1», вояки Добровольчого українського корпусу (ДУК) та багато інших. Багатьох із них було відзначено державними нагородами, деяких із них – посмертно.

За стійкість, безстрашність і непереможність українських захисників Донецького аеропорту назвали «кіборгами», а сам термінал став форпостом української мужності, символом міці та непохитності українського духу. «Вони вистояли! Не вистояв бетон!» – так казали про оборонців ДАПу.

Вічна шана Героям.

 «Умерови – учасники кримськотатарського руху»

До Дня Автономної Республіки Крим, який відзначається 20 січня, презентуємо книгу Марини Гримич «Умерови: історія однієї родини на тлі кримськотатарського національного руху ХХ – ХХІ століття».

Спочатку трішки про авторку. МаринаГримич – відома українська письменниця, доктор історичних наук, професор, членкиня PEN Україна, фахівець з культурної дипломатії. Вона є авторкою 20 романів та повістей, а також 5 наукових монографій.

Книга Марини Гримич «Умерови: історія однієї родини на тлі кримськотатарського національного руху ХХ – ХХІ соліття» – це літературна спроба відтворити історичні сюжети боротьби кримських татар за право жити і працювати на власній батьківщині через участь у ній кількох поколінь відомої і шанованої родини Умерових. У центрі уваги перебувають два її представники – український кримськотатарський політик Ільмі Умеров та його брат Бекір Умеров – натхненник і організатор протестних акцій кримських татар «Москва-1987».

Як зізнається авторка, спочатку вона планувала написати зворушливу читабельну оповідь про славетну родину, яка брала участь у національно-визвольному русі, але несподівано, а може й цілком закономірно, текст почав «пручатися» й диктувати власні умови. Пані Марина зрозуміла, що фокус оповіді змістився – це вже була книга про національний рух кримських татар на прикладі однієї родини. Тема супротиву і боротьби всього народу стала головною і наче в прозорій краплі відбилася на історії однієї кримськотатарської родини…

У книзі викладено маловідомі факти про спосіб і стиль життя кримських татар в депортації; про своєрідні організаційні форми на ранніх етапах національного руху, про неоднозначні ситуації й відверті подробиці акції «Москва-1987»; про звичаєво-правові форми вирішення земельного та житлового питань в Криму після повернення кримських татар; про брудне і зрадливе закулісся кримської політики в 1990-х та 2000-х і про те, як практично був анексований Крим.

Утім, це не просто сповнена фактажу на серйозну і маловідому для широкого читацького загалу книга. Вона просякнута симпатією і любов’ю, адже Марина Гримич, яка чудово знається на темі кримськотатарської історії багато років поспіль товаришує з родиною Умерових. Тобто, знає, а отже й оповідає про деякі речі, як то кажуть, із перших вуст.

Попри складну тему, процес читання цієї книги гарантує інтелектуальну втіху. А ще, це чудова нагода розширити кругозір, дізнатися трішки більше про власну історію.

Тож запрошуємо до читання!

 

«Висока плата за свободу»

День українського політв’язня не є офіційною датою державного календаря. Втім, його відзначають з 1975 року. Для більшості то була «золота доба» брежнєвського застою, а для меншості – час пошуку відповідей на болючі питання, породжені радянською дійсністю.

Ініціатором Дня українського політв’язня виступив В’ячеслав Чорновіл – на той час відомий дисидент, опонент радянського режиму, який закликав протистояти репресіям.

Трьома роками раніше, саме в ці дні, 12-14 січня 1972-го року, радянська влада провела так званий генеральний погром. То були масові затримання й арешти українських дисидентів, які власною громадською позицією (іноді й творчістю) доводили, що радянська ідеологія – це міф.

Тоді були заарештовані Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус, Леонід Плющ, Зіновій Антонюк, Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Іван Гель, Стефанія Шабатура, Ірина Стасів-Калинець, трохи пізніше – Ігор Калинець та інші. Наступна хвиля арештів відбулася у квітні-травні 1972 року. Майже всі вони отримали по сім років ув’язнення та п'ять років заслання за «антирадянську агітацію і пропаганду». Тих, кого режим боявся найбільше, відправили до психіатричних лікарень. Наприклад, всю силу ницості радянської каральної психіатрії пізнав на собі відомий український математик Леонід Плющ.

 

Десять років по тому, ввечері 11 січня 1981 року, члени Київського демократичного клубу Сергій Набока, Лариса Лохвицька, Інна Чернявська, Леонід Мілявський та Наталка Пархоменко, яким було ледь за 20-ть, розклеїли в Києві кілька екземплярів листівки: «Співвітчизники! 12 січня – День українських політв’язнів. Підтримаймо їх!». Це було нагадування сонному суспільству про важливість національної пам’яті та солідаризації, адже на той час у тюрмах, північних таборах режим утримував чимало українських політв’язнів. Усі учасники акції були затримані; декого ув’язнили.

Боротьба з інакодумством – традиція, притаманна практично всім тоталітарним режимам. В’язниця, табори, тортури, заслання – звичайна відповідь тиранів тим, хто наважується на сумнів, хто відмовляється від славословлення, хто обирає активну громадянську позицію. Якщо дивитися на проблему ширше, то українські політв’язні відбували покарання не тільки в радянських брежнєвсько-андроповсько-горбачовських таборах починаючи з 70-их років, але набагато раніше – ще за Сталіна, з кінця 20-их років ХХ століття. Варто лише кинути погляд на книжкові стелажі, щоб тебе наче струмом пройняла думка: доля політичного в’язня не оминула багатьох українських письменників. Ось, наприклад, колись шалено популярний історичний роман «Людолови» Зинаїди Тулуб. Авторка відбувала багаторічне ув’язнення в сталінському ГУЛАГУ. І саме за політичною статтею. «Тигролови» Івана Багряного. Автор пройшов ГУЛАГ. Антоненко-Давидович, Надія Суровцева… Вони залишили спогади. А ось вже Василь Стус, Левко Лук’яненко, Степан Хмара… Відбували покарання в якості політичних в’язнів українці і в нацистських таборах.  

 

Останнім українським політв’язнем радянського режиму був письменник Богдан Климчак. Він провів в ув’язненні понад 17 років, а залишив ГУЛАГ лише наприкінці 1990 року.  

Після початку російської агресії проти України в 2014 році на тимчасово окупованих територіях розгорнувся справжній терор проти українців і кримських татар. Режим Путіна та колаборанти створювали атмосферу страху, заарештовуючи активістів та правозахисників. Після початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року росіяни продовжують репресивні практики щодо українців. Тож цей день, на жаль, ще дуже актуальний для українського суспільства.

 

 

«Чарівний час новорічного свята»

Новий рік – одне з тих рідкісних свят, яке чи не одностайно відзначається восьмимільярдним населенням Землі. Новорічні свята єднають усіх, незалежно від національності, віросповідання і кольору шкіри. При цьому, форми цього дійства бувають найдивовижнішими, а традиції святкування Нового року у різних країнах подібні тільки в одному – відліку останніх миттєвостей року минулого і зустрічі року прийдешнього.

Народи світу у різні часи відзначали свято Нового року не завжди. Це була просто точка відліку календарного року. Скажімо, у Стародавньому Єгипті новий рік розпочинався під час розливу Нілу, на початку літа. У Давній Греції початок року припадав на найдовший день у році – 22 червня. А календар, у якому рік починається 1 січня, вперше ввів римський імператор Юлій Цезар у 45 році до нашої ери. Нинішній символічний «перевал» з 31 грудня на 1 січня – лише одна із декількох дат святкування. Крім неї існує маса релігійних і традиційних днів переключання зі старого на нове, щедро розсипаних по всьому календарю.

Наприклад, в Китаї, на відміну від європейської традиції, постійної дати початку року немає, і кожен рік вона припадає на різний час, адже вираховується за місячним календарем. Цього року, наступний 4723 рік за китайським календарем настане 29 січня. Його символом буде зелена дерев’яна Змія.

 

Новий рік у багатьох тюркських народів припадає на день весняного рівнодення – 20 або 21, 22 березня і називається Навруз. Ця дата своїми витоками сягає доісламської релігії країн – зороастризму. Символ свята – пророщені зерна пшениці, які ототожнюються з торжеством нового життя після неплідної зими.

А от мешканцям екзотичної Індії поталанило найбільше: в країні відзначається аж чотири Нових роки. В березні – в південних штатах, у квітні – в північних, у липні-серпні – в Кералі (штат на південному заході Індії), а в жовтні – у західних провінціях. У програмі святкувань – яскраві тканини, шафранового кольору прапори, міріади ліхтариків, фрукти і море солодощів.

Новий рік в ісламі починається в перший календарний місяць Мухаррам – день переселення пророка в Медину. Оскільки ісламський календар ґрунтується на русі Місяця, а місячні місяці не збігаються із календарними, тому дати нового року постійно змінюються. Цього року Новий 1448 рік за Хіджрою мусульмани зустрічатимуть 26 червня. Варто зауважити, що Новий рік в ісламському світі святом не вважається і його святкування не вітається.

Єврейський Новий рік – Рош га-Шана, відзначається восени, у вересні-жовтні. Рош-га-Шана, дослівно «голова року», це час, коли Всевишній визначає, яким буде прийдешній рік для кожної конкретної людини. В 2025 році, згідно з юдейським календарем, відзначатимуть настання нового 5786 року 22 вересня.

Щодо України, то історія новолітування для нас, українців, склалася навдивовижу строкато. Сучасне його відзначення – четверте в літочисленні нашого народу. Наші  пращури початком нового року вважали, цілком закономірно, весну – час пробудження природи. Із запровадженням християнства в Київській Русі, Церква зажадала змінити дату нового року. Релігійний календар змушував перенести його з весни на 1 вересня. Російська імперія (щоправда, на той час ще московія, адже імперією вона стала в 1721), до якої входила й значна частина українських земель, була чи не єдиною країною зі старим літочисленням. Щоб якось уніфікувати цю розбіжність, Петро І запропонував церковникам перенести Новий рік з вересня на 1 січня. Утім, і ця дата виявилась не остаточною. У лютому 1918 року в Україні був запроваджений григоріанський календар. Проте, церковне відзначення не змінилося. Відтак донедавна у нас співіснували дві дати початку року: офіційна – 1 січня і релігійна – 14 січня. 

Втім, якими б не були традиції, звичаї та релігійні переконання, чи не кожна людина на Землі в перший день Нового року мріє про світле й ліпше майбутнє, про те, що прийдешній рік буде щасливішим за минулий. 

Тож з Новим роком!