Творчість ціною втраченого життя

До Міжнародного Дня рідної мови

В усі часи на захист нашої рідної мови вставали шляхетні лицарі – оборонці. Хтось і сьогодні захищає її зі зброєю в руках, а хтось мужньо відстоював її право на існування власною творчістю.

«Людина може володiти кiлькома мовами, залежно вiд її здiбностей, нахи-лiв i прагнень, але найкраще, найдосконалiше людина має володiти, звичай-но, рiдною мовою. I це не тiльки тому, що цiєю мовою, засвоївши її змалку,вона користується повсякденно, а й тому, що рiдна мова — це невiд’ємна частка Батькiвщини, голос свого народу й чарiвний iнструмент, на звуки якоговiдгукуються найтоншi й найнiжнiшi струни людської душi».

Ці прекрасні слова – з книги «Як ми говоримо». Вони  належать Борисові Антоненку-Давидовичу, українському письменникові, мовознавцю, правозахиснику-дисидентові.

Видатний письменник. Майстер художнього слова, яке для нього завжди було тільки правдою. Його твори могли прикрасити будь-яку літературу. Європейську чи світову. Його знали як кришталево чесну людину, називаючи лицарем честі і добра. Він дав взірець ментальності незламного українця-патріота.

 

Якби сталося так, що Борис Антоненко-Давидович написав тільки повість «Смерть»  і тоді цей твір поставив би його в ряд непересічних, оригінальних особистостей, мислителів XX ст. Не випадково за епіграф він узяв рядки з вірша свого трагічного сучасника Василя Еллана: «За життя розплата тільки кров’ю,/ Тільки смертю переможеш смерть». У повісті на тонкому психологічному рівні досліджено процес переродження чи, радше сказати, виродження людини, тобто витравлення в неї національної свідомості й гідності, відлучення інтелігента (в конкретному випадку молодого українського інтелігента) від свого роду-народу, від етносу). Важливо, що це було зроблено по гарячих, кривавих слідах московського більшовизму в Україні. А потім настала сумнозвісна глуха заборона повісті, коли й самого її автора кинули до сталінського ГУЛАГу (добре, що хоч уник розстрілу, і то завдяки неймовірно героїчній, стійкій поведінці на допитах!).

Потім послідувало довічне поселення на чужині, в Сибіру. І все ж Борис Дмитрович повернувся на рідну землю, до Києва, таким же нескореним, незламним, як був. Ба більше, він невдовзі (1963 року) подарував своїм читачам роман «За ширмою», що, по суті, порушив ту ж саму, заборонену московською владою болючу національну тему. Народившись наприкінці XIX ст. (5 серпня 1899 р), майже через усе XX ст. Борис Антоненко-Давидович проніс незгасний Шевченківський дух.

 (1992 року, посмертно, удостоєний Шевченківською премією). Він став живою ланкою між Розстріляним Відродженням і шістдесятниками. Один з самовідданих героїв - подвижників рідної мови.