Маки з вовни

18 лютого в бібліотеці імені Михайла Слабошпицького відбувся очікуваний майстер-клас харківської майстрині Надії Архіпчук. Ще на попередній презентації всі присутні бачили ці неймовірні квіти з різнокольорової валяної вовни, тож тепер з’явилась нагода спробувати власноруч виготовити подібну красу і відчути себе майстром. Скажімо одразу, це виявилося не такою вже й легкою справою… Квіти з вовни потребували не лише вправності рухів, але й фізичної сили. У декого навіть піт з чола капав. На майстер-клас прийшли новачки, ті, хто ніколи до цього не мав жодної справи не тільки з технікою мокрого валяння вовни, але й взагалі – з вовною. 

 

Пані Надія принесла з собою всі необхідні матеріали (їх треба чимало!), а впродовж усього майстер-класу ділилась секретами власної творчості. Дві години збігли зовсім непомітно. Майстриня встигала й розповідати про техніку мокрого валяння вовни й тримати під контролем увесь творчо-виробничий процес. Поступово, з аморфних вовняних пасм почали з’являтися омріяні вироби. Це було схоже на справжнє диво! Як кажуть, «очі бояться, а руки роблять». 

Виготовлені власноруч квітки виглядали не згірш аніж живі! Вони випромінювали красу й тепло. Готові вироби ідеально пасуватимуть в якості прикрас, їх можна і дарувати.

Дякуємо пані Надії за час і терпіння, бажаємо творчого натхнення, і сподіваємось на нові майстер-класи.

 

 «Заборонені книжки про кохання»

Друзі, 14 лютого в світі святкують День усіх закоханих. Не будемо заглиблюватися у витоки цього давнього свята – вони, скажімо одразу, вельми суперечливі й дискусійні, але, користаючись нагодою, нагадуємо вам про книжки, присвячені вічній темі кохання. Зокрема й ті, які колись були заборонені. Письменники, які їх написали, були затавровані, книжкові наклади, якщо вони вже були здійснені – вилучалися з продажу й знищувалися, а долю того чи іншого твору потрібно було захищати в судах. Зазвичай це були виснажливі процеси, які викликали неабиякий суспільний розголос. До слова, всі суди зрештою завершилися перемогою авторів і книгам дозволялося бути надрукованими, а, отже, й читаними. Зауважимо, що книг, які «пробивали» собі шлях до читача, було насправді чимало. Не згадуватимемо тут таких авторів як маркіз де Сад, Леопольд фон Захер-Мазох, Жорж Батай чи Генрі Міллер. Це письменники пограниччя, а їхні твори – про темний бік людської сексуальності, аніж про «світле й чисте» кохання.

Натомість згадаймо, наприклад, Гюстава Флобера з його «Пані Боварі». Книжка, яка нині є в кожній бібліотеці і в якій сучасний читач не бачить жодної крамоли, колись була заборонена. Роман був опублікований спочатку в журналі, але автора і видавців звинуватили в порушенні моральних норм й притягнули до суду, який відбувся взимку 1857 року. Паризький прокурор називав роман аморальним і непристойним, а головну героїню Емму Боварі – повією. Скандальна слава лише підвищила інтерес до твору. Флобер виграв процес і невдовзі «Пані Боварі» була надрукована окремою книгою. Сьогодні «Пані Боварі» – головний роман французької літератури і класика світового письменства. До речі, Емма Боварі була пристрасною любителькою любовних романів…

Втім, цей роман Флобера – не тільки про кохання. Він багаторівневий і значно глибший за одну тему. Українською роман перекладено Миколою Кулішем у 1955 році.

Інший яскравий приклад забороненої книги – «Коханець леді Чаттерлей» англійського письменника Девіда Герберта Лоуренса, вперше надрукований невеликим накладом приватно в 1928 році в Італії, а наступного, 1929-го – у Франції. Роман був заборонений до продажу в багатьох країнах, зокрема і в Англії, але поширювався там нелегально, так само, як і у Франції. Сто двадцять тисяч примірників твору у французькому перекладі розійшлися протягом п’ятнадцяти днів! Книжка Лоуренса стала однією з перших сміливих спроб висвітлити проблему еротики з повною відвертістю. І це теж викликало спротив консервативно налаштованої частини суспільства, яку обурили описи інтимних стосунків між аристократкою і простим лісником. Лише в 1960 році роман був надрукований англійським видавництвом Penguin Books без жодної купюри. Ця подія викликала фурор. Охоронці моралі подали до суду, звинувачуючи видавців у непристойності, але програли процес. Натомість видавництво досить швидко продало понад 3 мільйони примірників роману.  

 

Українською «Коханець» з’явився в 1990 році в блискучому перекладі Соломії Павличко в журналі «Всесвіт» і збурив, в ту доінтернетну добу, шалену хвилю дискусій.

 Тож читайте книжки про кохання! Вони різні: щемливі, сентиментальні, життєствердні, надихаючі. Фактично 80 відсотків художньої літератури для дорослих – це твори про кохання. Діапазон вибору вражає: тут і класичні «Ромео і Джульєтта» Шекспіра, і твори Гамсуна, і романи нашої сучасниці, модної авторки Сари Джіо.

 «Рак: історія хвороби»

Сьогодні, 4 лютого, Всесвітній день боротьби з раком. Хворобою, яка не знає кордонів і вікових меж, і від якої в світі щороку помирають мільйони людей. Рак  іноді називають «тихою чумою» нашого покоління. У деяких країнах рак перевершив хвороби серця й став найчастішою причиною смерті. З цієї нагоди презентуємо книгу Сіддгартхи Мукерджі «Імператор усіх хвороб. Біографія раку».

 Ця фундаментальна праця об’ємом у понад 500 сторінок має потужний просвітницький імпульс. У ній прослідковується історія зародження грізної хвороби, перших згадок про неї й закінчуючи сьогоденням, коли, здавалося б, ми знаємо про рак чимало, навчилися більш-менш ефективно йому протистояти, втім, на жаль, так і не здолали до кінця. Битва з раком триває. В провідних наукових медичних центрах і лабораторіях, в лікарнях і хоспісах, а також у сім’ях, - адже тим, у кого хтось із рідних, або хто й сам пройшов крізь всі пекельні ракові кола, не треба пояснювати, що означає почути одного дня зловісний діагноз. Як зауважив один відомий лікар, «рак починається і закінчується людьми».

Утім, автор – Сіддхартха Мукерджі – онколог і дослідник в галузі онкологічних хвороб, професор медицини Колумбійського університету, не лише розповідає історію раку і боротьби людства з ним. Він ставить питання поза рамками біографії: чи можна припустити, що колись настане кінець раку? Чи вдасться назавжди викорінити цю хворобу з наших тіл і суспільства?

 

Ця книжка не тільки дуже майстерно  й глибоко написана (одні лише примітки займають пів сотні сторінок), але й людяна, просякнута емпатією. Онколог з теплотою і вдячністю згадує і своїх учителів, і пацієнтів.  

  

Книжка була бестселером «Нью-Йорк Таймс», а також здобула престижну Пулітцерівську премію.

 Його життя не могло обірватись у бою під Крутами

29 січня День пам’яті Героїв Крут – однієї з високо легендарних, хоча й трагічних, сторінок в історії української визвольної боротьби 1917-1921 років.

Що відбулось під Крутами

Бій відбувся 29 січня 1918 року поблизу станції Крути, між Ніжином і Бахмачем на Чернігівщині, за 130 кілометрів на північний схід від Києва під час наступу на Київ військ більшовицької Росії. Українське військо, якому судилося вступити в криваву сутичку з загарбниками, налічувало близько 300 бійців Студентського куреню, 250 – Першої української військової школи та майже 40 гайдамаків. Протистояння тривало до вечора, але сили були нерівні. Українці були розбиті вщент.

В бібліотеці підготовлена тематична викладка про жорстокий і нерівний бій під Крутами, де студенти і гімназисти стояли на смерть, захищаючи свободу молодої Української держави. 

 

А сьогодні розповідь про того, хто брав участь у цьому бою, хто вижив, щоб здобути славу талановитого лікаря.

Хто такий Юрій Вороний

Одним із учасників того вікопомного бою був він, Юрій Вороний – майбутній хірург, який здійснив першу у світі операцію з пересадки внутрішнього органу живій людині.

Народився Юрій Вороний в селі Журавка Полтавської губернії (тепер Чернігівська область). У метричній книзі його записали Георгієм. Так само Георгієм звали і його батька – професора Варшавського університету, доволі відомого вченого-математика.

У 1913 році Юрій Вороний вступив на медичний факультет Університету святого Володимира у Києві. Під час Першої світової війни працював у загоні Червоного Хреста. Радо сприйняв ідею незалежної самостійної України, тож цілком природньо, що в якості добровольця перев’язувального загону Центральної ради 23-річний Вороний брав участь у бою під Крутами. Йому разом із п’ятьма пораненими студентами вдалося порятуватися.

Потім знову було навчання. У 1921 році, закінчивши Київську медичну академію, Юрій Вороний вступає до аспірантури. Його науковим керівником став професор Євген Черняхівський – видатний український хірург і науковець. Вороний вельми плідно працював у Києві під керівництвом Черняхівського, але коли почалася перша хвиля репресій проти української інтелігенції, переїхав до Харкова, де написав ряд наукових праць з трансплантації органів, виконав успішну пересадку нирки собаці. Втім, довго там не затримався – талановитого хірурга фактично «вислали» в провінційний Херсон. Там Вороний працював впродовж 1931–1934 років і зажив доброї слави як серед колег так і серед пацієнтів. 3 квітня 1933 року український лікар уперше в світі виконав клінічну пересадку трупної нирки. Ця була перша в історії спроба пересадки будь-якого цілого органу людині. Перші успішні трансплантації будуть здійснені у США лише через 20 років…

У другій половині 30-их років Юрій Вороний знову переїхав до Харкова. Можна лишень здогадуватись, як жилося і працювалося талановитому хірургу в темну добу сталінщини. У 1938 році був репресований за «контрреволюційну діяльність» його старший брат Олександр – теж талановитий лікар-онколог, очільник великої лікарні в Яготині на Київщині. Репресій зазнали практично всі рідні та близькі Юрія Вороного. Та й за самим Юрієм пильно стежили чекісти. Дворянське походження і «тавро Крут» давалися взнаки.

Під час німецько-радянської війни Юрій Вороний опинився на території, окупованій гітлерівцями. Тож після закінчення війни натрапив на заборону займатися викладанням хірургії. Як «залишенець» жив і працював спочатку в Житомирі (звичайним урологом), потім вдалося перевестися до Києва, у 1952 році захистив дисертацію… Результати його наукових досліджень і експериментів впродовж тривалого часу замовчувались.

Певно, доведись жити Юрію Вороному десь у тихій-мирній Швейцарії, або ж, уявімо на мить, що українські патріотичні сили виграли б якимсь дивом той нерівний бій із військами Муравйова під Крутами, - і взагалі б, Україна не далась би поглинути себе більшовицькій Росії і вистояла, його доля, передовсім наукова, склалась би по-іншому, більш щасливо; він зміг би розкритися до кінця і був би хірургом-практиком світового рівня. Але вона – доля – склалася саме так, а не інакше. Втім, навіть і за таких вкрай несприятливих обставин українець Юрій Вороний зробив помітний внесок у розвиток світової трансплантології. 

 

 «Вона лікує душі людей»

27 січня – Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Цього дня 1945 року були звільнені в’язні нацистського концтабору Аушвіц-Біркенау.

З цієї нагоди розповідаємо про Едіт Егер – відому психотерапевтку, письменницю, авторку двох світових бестселерів: «Вибір» і «Дар».

Едіт Егер одна з тих, хто вижив під час Голокосту. Це було так, наче витягнути щасливий квиток. Один із десятків тисяч. І на сьогодні вона є однією з тих небагатьох, хто ще живий. Їй 97 років.

Тож яким було життя цієї звичайної і водночас надзвичайної жінки?

Едіт народилася в родині угорських євреїв в Кошицях (нині територія Словаччини). З дитинства займалася гімнастикою і балетом. Входила в олімпійську збірну Угорщини з гімнастики, мала брати участь в олімпіаді, але уряд країни ухвалив антисемітські закони й дівчину виключили зі складу збірної. Це був перший удар. І цілковите спустошення. Незабаром родину арештували, відправили спочатку на цегляний завод, а потім у вагоні для худоби – в Освенцім. Батьки загинули в газових камерах, а вона дивом вижила. Що допомогло? Спогади і мрії. Всі сили (фактично останні) були покладені на виживання. За будь-яку ціну. Так, коли доктор Менгеле – зловісний «доктор смерть» – якось зайшов до бараку й запитав, хто вміє танцювати, Едіт одразу ж відгукнулась. І танцювала свій чи не найкращий, найщемкіший танець. Посеред зачовганого тисячами брудних ніг, просякнутого страхом і безнадією бараку. «Я танцювала так, ніби була на сцені Будапештського театру опери та балету…», - писала згодом вона. За декілька днів до того, її мати загинула в газовій камері. Під час так званого відбору, коли черга дійшла до неї – стрункої, красивої, без жодної зморшки на обличчі, попри те, що народила трьох дітей, нацист запитав Едіт: «Це твоя мати чи сестра?». «Мати», – чесно відповіла вона. Вихована дівчинка, вона знала, що брехати не можна, та й як сказати на маму «сестра»? І німець кивком вказав матері доєднатися до гурту тих, хто мав іти в газову камеру. А Едіт разом із сестрою залишилися серед обраних, чий кінець було відтерміновано. Біль, відчуття провини за смерть мами мучили її впродовж довгих десятиліть.

У концтаборі вона стала свідком невимовних жахіть, які людська психіка, здавалося б, витримати не в силах. Маленький хлопчик, якого використовували в якості мішені; жінки, зі зв’язаними під час пологів ногами… Вже багато років по тому, живучи цілком мирним життям, її наздоганяли жахливі флешбеки й будь-що могло вивести зі стану рівноваги, кидаючи в 1944 рік: чийсь крик, голосний плач, шматок колючого дроту, завивання сирени, собачий гавкіт. Якось, зайшовши в автобус, Едіт не встигла заплатити за проїзд. Водій, щось гнівно вигукнувши, рішуче направився до неї. Вона ж, впавши на підлогу, забилась у конвульсіях…

Едіт Егер звільнили з табору в 1945 році американці. Вона лежала в звалищі трупів з травмою спини, хвора на тиф. Скелет, обтягнутий шкірою: 30 кг. Між життям і смертю. Поворушила рукою. Це її й врятувало.

Що було далі? Одужання. Щасливий шлюб, материнство. Переїзд до США. Цікава робота, будинок у Каліфорнії: перед очима океан, а за спиною гори. Але минуле не відпускало. І вона зрештою зважилась дати тому раду: минулому травматичному досвіду, власній пам’яті, собі. 

Чималу роль у її долі відіграла книга «Людина в пошуках сенсу» Віктора Франкла, яку вона прочитала через 20 років після закінчення війни. Згодом вона познайомилася і з самим автором – видатним австрійським психотерапевтом і психіатром. Франкл, сам колишній в’язень, чудово розумів Едіт Егер. Згодом вони потоваришували. У 50 вона змінила професію, закінчила Техаський університет, отримала диплом психотерапевта. Спеціалізація – постравматичний стрес.

«Вибір» вона почала писати невдовзі після народження свого першого правнука. Писала впродовж 10 років. Вона плакала і писала. «З кожною сторінкою я втрачала 2000 фунтів емоційної ваги», - зауважила доктор Егер в одному з інтерв’ю. Відтоді вона допомагає всім, хто потребує допомоги: військовослужбовцям, хворим на рак, тим, хто постраждав від насилля, подружжям, що опинилися на межі розлучення.

«Я не вірю в пенсію… Мої пацієнти – мої вчителі. Щоразу я проходжу процес зцілення разом із ними. Раз на тиждень я ходжу на танці. Думаю про молодість. Живу теперішнім і тільки теперішнім. Ціную те, що маю тепер, на цю конкретну мить».

Ось така Едіт Егер. Цю мудру жінку, яка пройшла копіткий шлях до власного зцілення, можна довго цитувати. «Ми маємо властивість ненавидіти і властивість любити. До чого ми потягнемося – залежить виключно від нас». Сама ж вона на все життя запам’ятала слова, які тихо й спокійно сказала їй мати в вагоні для худоби дорогою до Освенціму: «Запам’ятай, ніхто не зможе відібрати в тебе те, що ти вклала в свій розум і серце».   

Національна цінність – Соборність

Цього дня, 22 січня 1919 року, на Софійській площі Києва було проголошено Акт Злуки (об’єднання) між Українською Народною Республікою та Західно-Українською Народною Республікою, які постали на уламках Російської і Австро-Угорської імперій. Україна стала єдиною соборною державою.

В тодішніх політиків, як «східняків», так і «західняків», попри вкрай несприятливі політичні умови й суттєві світоглядні розбіжності, вистачило мудрості дійти згоди й ухвалити рішення величезного національно-політичного значення. Як зауважив один із головних учасників підписання Акта від Галичини, керівник секретаріату зовнішніх справ ЗУНР Лонгин Цегельський  «…Соборницька ідея казала нам лучитися, хоч би на пам’ятку нащадкам…» 

Урочистості планували спочатку на 20 число. Потім перенесли на 22 січня, приурочивши до першої річниці ІV Універсалу, який проголосив УНР «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу». Таким чином, 22 січня стало подвійним святом: української Незалежності та Соборності.

У тексті Акта Злуки утверджувалось: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка». Однак, тоді об’єднання України відбулось суто символічно: вже через кілька тижнів після проголошення Акту Злуки, більшовики захопили Київ, пізніше поляки окупували Східну Галичину, а Чехо-Словаччина – Закарпаття.

Перше святкування Соборності відбулось 22 січня 1939 року в Карпатській Україні (м. Хуст), на той час – автономній республіці Чехо-Словаччини. Цього дня під синьо-жовтими прапорами відбулась тридцятитисячна маніфестація місцевого населення, яке з’їхалось до столиці Карпатської України з усіх куточків краю згадати події 20-річної давнини.

Яскравим проявом єдності, волі українського народу до свободи, став «живий ланцюг», організований патріотичними силами 21 січня 1990 року з нагоди 71-ї річниці проголошення Акта Злуки. Мільйони тоді ще радянських українців узялись за руки від Києва до Львова, відзначаючи День Соборності. Відтоді в Україні «живі ланцюги» створювались неодноразово, символізуючи єдність (соборність) українського народу, а День Соборності наразі відзначається на державному рівні вже щорічно, починаючи з 1999.

Сьогодні, як і понад 100 років тому, Україна знову у вихорі війни. Знову на нас тиснуть вороги, прагнучи зробити своїми васалами. Знову тіло нашої батьківщини пошматовано по-живому. Але, попри все, святкуймо нашу Соборність, борімося і єднаймося – не заради минулого – задля майбутнього. 

 

                                     Вони були одними з перших

                                 Пам’яті оборонців Донецького аеропорту

Цими днями виповнюється 10 річниця з часу завершення героїчної оборони Донецького аеропорту – одного з перших епізодів російсько-української війни.

20 січня 2015 року проросійські бойовики, не припиняючи штурмів, підірвали новий термінал Донецького аеропорту, остаточно перетворивши колись один із найбільших аеропортів країни на суцільні руїни. Після того військове керівництво ухвалило рішення відвести українських бійців; 22 січня останні вцілілі захисники залишили зруйнований термінал.

Як відомо, оборона Донецького аеропорту – абсолютно непристосованого для оборони цивільного об’єкту, яка стала символом незламності та мужності українських військових, тривала 242 дні: з 26 травня 2014 року по 23 січня 2015 року. 242 дні українські військові, добровольці, медики та волонтери протистояли навалі російських окупаційних військ і проросійських бойовиків, затято відстоюючи малесенький клаптик української землі.

Бої за Донецький аеропорт почались 26 травня 2014 року, коли проросійські сепаратисти та чеченські бойовики захопили будівлі аеропорту тоді ще мирного Донецька. Цього ж дня українські силовики, завдяки скоординованим діям українських Повітряних сил та високомобільних десантних військ, завдали удару по позиціях терористів і встановили контроль над Донецьким летовищем. 

Пізніше була повна дестабілізація міста Донецьк, початок окупації та нескінченні спроби ворога відібрати контроль над летовищем, але наші воїни не здавали позицій і, навіть під шквальним вогнем, тримали оборону.

На січень 2015 року припадають найкривавіші та найзапекліші бої. 13 січня в результаті постійних масованих танкових і артобстрілів з боку бойовиків завалилася диспетчерська вежа, зображення якої стало символом оборони аеропорту. Далі бої точилися за поверхи нового терміналу. 18-20 січня українські військові утримували перший поверх, а підвал та верхні поверхи контролювалися супротивником. Бойовики, скориставшись перемир’ям для евакуації своїх убитих і поранених, замінували перекриття будівлі і підірвали їх. В ці дні, в результаті підриву терміналу, загинуло 58 захисників-«кіборгів», які відстоювали цей плацдарм до останнього подиху. Загалом, за офіційними даними, захищаючи Донецький аеропорт загинули більш як 100 бійців.

У різний час в аеропорту та прилеглому селищі Піски воювали спецпризначенці 3-го окремого Кіровоградського полку, бійці 79, 80, 81, 95 окремих аеромобільних та 93 окремої механізованої бригад, 57 окремої мотопіхотної бригади, 90-го окремого аеромобільного та 74-го окремого розвідувального батальйонів, бійці полку «Дніпро-1», вояки Добровольчого українського корпусу (ДУК) та багато інших. Багатьох із них було відзначено державними нагородами, деяких із них – посмертно.

За стійкість, безстрашність і непереможність українських захисників Донецького аеропорту назвали «кіборгами», а сам термінал став форпостом української мужності, символом міці та непохитності українського духу. «Вони вистояли! Не вистояв бетон!» – так казали про оборонців ДАПу.

Вічна шана Героям.