Її
творчість – як материнська пісня
„Материнська пісня, цікава, барвиста, розумна, клопітка, дбайлива”.
В.Бичко
На перший погляд життєвий шлях Наталі Забіли – це показово радянський, успішний шлях письменниці, яка не звертала із "дороги соціалізму"; але чи знайдеться жінка, мати, яка б хотіла повторити таке життя?
Наталя Забелло побачила світ 5 березня 1903 р. у Петербурзі. Її батько Лев
Парменови, син скульптора Пармена Забелло, автора першого погруддя Т. Шевченка,
тітка Надія Забіла-Врубель (співачка, дружина художника).
Дитинство Тасі: мама, тато, семеро
малих… Мама замість колискових читала дітям поезії, тому римування було улюбленою
справою. Тася писала вірші, казки, оповідання, творила «сама для себе, не
надаючи серйозного значення цій справі і аж ніяк не гадаючи робити з цього свою
основну професію».
Батько любив розповідати про родичів: сімнадцять козацьких полковників, які
отримали прізвище від Петра Забіли з Борзни, бо цей характерник-довгожитель
поважав борщ, забілений сметаною.
Державний переворот все змінив:
замість Петербурга – Люботин (Харківщина); поспіхом закінчена гімназія. У сірій дійсності чорного життя, під червоними
прапорами Тася почала віршувати українською.
Я пам’ятаю час – весну мою дівочу:
Бузкові пахощі в зеленому садку,
Безхмарні ясні дні, і теплі тихі ночі,
І я – біля вікна, в квітчастому вінку…
І братики голодні… й хліба в нас нема…
А за вікном – весна здаля летить крилата,
Звитяжний бій веде – і їй усе дарма! (1923)
Щоб мати місце в бараку та пайок, працювала в школі с. Старий Люботин. Красуня з правильними рисами обличчя, з
тонкими крилатими бровами, довгими віями, за якими ховалися бурштинові сонця
очей поступила на історичний факультет Харківського інституту народної
освіти.
Там вона побачила кремезного чорнявого козарлюгу, який, здавалося, ніколи і
нікого не боїться, Саву Божка.
Закохалися, побралися. Народився
Тарасик. У квітні 1924 р. Саву направили в Кам’янець-Подільський створювати
окружну газету «Червоний кордон». Наталя залишилася в Харкові: вчителювала,
навчалася, Тарасиком опікувалася. Вона так втомлювалася, що ледве вистачало сил
забрати Тарасика з ясел. Несла сонного малого до гуртожитку, куди там до
колисанок, віршиків? Наталя пробувала різні жанри, теми; вдавалася до еротичної
російської лірики, але Сава вмовив обрати українську. Згодом Наталя почала
писати твори для дітей. Сімейне життя
Сави та Наталі не склалося. Чоловікові подобалося «кочове» життя,
романи-експромти, за що Сосюра називав Божка «примітивним Донжуаном», а Наталії
хотілося родинного тепла. Гарувала Забіла, аби мати власне житло: в редакції
журналу «Нова книга», в Українській книжковій палаті. Із Забелло вона стала
Забіла. У 1926 р. вийшла перша збірка її віршів «Далекий
край», «За свободу» та «Повість про Червоного звіра», у 1928 р. – перша
книга для дітей – оповідання «Про маленьку мавпу».
Юному читачеві адресовані «Пригоди з автобусом» (1928),
«У морі» (1929), «Про Тарасика та Марисю» (1930), «Ясоччина книжка» (1934).
Здавалося б усе налагоджувалося, але доля підкидає нові зальоти. Аристократична красуня з бурштиновим теплом
очей, з густим непокірним волоссям вабили чоловіків і викликала непереборну
заздрість і ненависть жінок. У дуже розкутому особистому житті Н. Забіли
були і залицяння Володимира Сосюри.
Доля звела Наталю зі старшим на два
роки поетом Антоном Шмигельським.
Нарешті у родини Забіли з’явилася трикімнатна квартира в будинку «Слово». Одна
за одною знайшлися дві донечки, було кілька викиднів. Чи не тоді з’явився
недитячий вірш?
З закляклих рук холодні хризантеми
На змерзлу землю ронять пелюстки.
Таке важке, таке важке несемо,
Що не підвести, не зігнуть руки…
Таке важке й таке собі маленьке, –
Немов у човнику ві сні пливе, –
Яскраву цяцьку захопило в жменьку…
Біляве… лагідне… І бачте – неживе.
«Дитина вмерла» (1928):
Її діти – персонажі збірок «Про Тарасика й Марисю» (1930), «Ясоччина книжка»
(1934), Забіла писала для них і про них.
Ясочка та Галинка-стрибалочка були хворобливими, потребували пильного
догляду, а був голодомор. У письменницькій їдальні давали не більше двох обідів
на сім’ю, яка б вона не була. І хліб за картковою нормою: по два тонюсіньких
шматочки на кожного. На дітей було важко дивитися. Її другий чоловік не
маскувався: він бив жінку й малого Тараса Божка. Сусіди-літератори пробували
вступитися за добру, по-дитячому наївну Наталю Львівну. Нарешті питання постало
руба:
В синім місті гомони поснули,
Цілувалась з присмерком земля…
Ти мені на розі темних вулиць
Кинув гостро: — Діти або я!..
Мовчазних будинків сонні лиця,
Десь у сині — мрії дальніх сел…
Любий мій! Я перш за все — самиця,
І для мене діти — перш за все.
Прорізали промені трамваїв
Ліхтарів сріблястії мости…
Ти пішов… А я уже не знаю —
Може, перш за все на світі… ти ?
Подружжя розлучилося. Тарасик, запеклий футболіст, дружив із Ромком
Підмогильним. Цікавого до всього, задерикуватого, моторного та розумного хлопчиська
Оксана Іваненко змалювала у своєму творі про Шевченка. Наталя Забіла була
автором підручників «Читанка» для другого класу (1933)
і «Читанка» для третього класу (1939), які перевидавалися кілька разів;
була редактором дитячих журналів «Малятко», «Барвінок». Наталя Львівна Забіла
стала керівником Харківської організації СПУ, членом Правління СПУ.
У 1936 році померла Ясочка, втратила Забіла і другу дочку, котра була
прототипом Галочки-стрибалочки з циклу «Про дівчинку Маринку».
…Я тут зросла. Тут народила сина.
Поховані тут дві мої дочки,
і тут тепер моя мала Марина
в садок дитячий ходить залюбки.
Маринка була дитиною від третього чоловіка, художника Дмитра Шавикіна.
Красивий, високий, ерудований чоловік . Їх робота
над «Словом про Ігорів похід» була знаковою: Наталя Забіла перекладала твір
українською, а Дмитро Шавикін ілюстрував «Слово»
Ну, чого
ж чекати хтозна-доки?
Обійми, цілуй, бо час не жде!
За дверима – чуєш? – тихі кроки…
Поспішаймо, любий! Хтось іде.
Зараз ввійде. Зараз нас розлучить.
Пустощі припинить без розмов
І суворим окриком одучить
Раз назавжди гратися в любов!
Ти відступиш сам тоді з дороги
І забудеш сам моє ім’я…
Знаєш, хто це, грізний, за порогом? –
Старість наближається моя.
Найстрашнішими були часи війни. Влітку 1941-го майже кожної ночі її син
чергував на даху будинку, щоб знешкоджувати запалювальні бомби, якими німці
закидали Харків. А потім її хлопчика забрали на війну, а її відправили в Уфу.
Доля зглянулася: Тарасик повернувся
живим, із нагородами. Син був дуже обдарованою людиною: добре малював, писав чудові
вірші. Та, видно мало було випробувань у житті Наталії Львівни: на 49-му році
від хвороби серця помер Тарас.
Після смерті чоловіка майже 20 років
Наталя Забіла співала теплих материнських пісень онукам.
6 лютого 1985 р. у Києві померла 82-річна Забіла Наталя Львівна, українська
дитяча письменниця, перекладач із польської, французької та російської; яка
надрукувала понад 200 книг, більше 5 мільйонів примірників; перший лауреат
літературної премії ім. Лесі Українки (1972 р.).
Немає коментарів:
Дописати коментар