Він був вихований у дусі політичного реалізму

Петро Дорошенко – гетьман Війська Запорозького Правобережної України.  Він народився в 1627 році в Чигирині на Черкащині, походив із давнього козацького роду. В родині було 5 синів та одна донька. Вчився Петро в Глухові і здобув гарну освіту, знав латину і польську мови. 10 років він очолював Чигиринський, Канівський та Черкаський полки. Польською мовою листувався зі шляхтичами, кримським ханом та ватажками Січі, з москальськими вельможами -  виключно українською.

 Після смерті Хмельницького під загрозою опинилась самоідентичність України.  Єдності старшин перед зовнішніми загрозами не було. Громадянська війна була питанням часу.   Війну проти України Московія почала не у 2022-му і навіть не у 2014-му, а з огляду на те, що у відкритих битвах Кремль  отримував по зубах, – у діло пускалася бридка дипломатія, що тепер  перейменована у “денацифікацію”.

В 1657 році Україна переживає тяжкі часи. 1663 року козацька держава розпадається на дві частини. Лівобережжя очолює Іван Брюховецький, а Правобережжя переходить під булаву Петра Дорошенка. Починаються міжусобиці, які увійшли в історію України під назвою Руїна. Іван Брюховецький відразу бере курс на москву і перетворюється на фактичну маріонетку кремля. Натомість Петро Дорошенко намагається об’єднати обидва гетьманати в одну державу.

 Україна перетворилася на об’єкт геополітичної гри між Річчю Посполитою, Московським царством та Османською імперією.  Брюховецький розуміє, що лише об’єднання Лівобережжя та Правобережжя в одну державу  зможе вирішити внутрішні проблеми.

Петро Дорошенко всіляко зміцнював свою частину держави. Правобережний гетьман послідовно впроваджував реформи – намагався позбутися залежності від козацької старшини, створив регулярне військо, митницю, почав карбувати власні гроші тощо. Проводив  “піар-акції” – часто скликав козацькі ради, де вислуховував думку рядових козаків. Дорошенко був набагато авторитетнішою фігурою за Брюховецького. Коли дійшло до об’єднання в один гетьманат, доля Івана Брюховецького була вирішена – його вбили його ж соратники. Але спроби втримати булаву об’єднаної держави в своїх руках не увінчались успіхом. Як завжди в Україні, причиною стали внутрішні проблеми та розбрат у найближчому оточенні гетьмана. Опозицію активно підтримувала Москва. У хід ішов підкуп, неправдиві чутки, агресія на кордонах. Дорошенко змушений був повернутись на Правобережну Україну, а владу на Лівобережжі передати Многогрішному. Багато хто з дослідників звинувачує у цих подіях жінку. Cherche la femm

Дорошенко після смерті першої дружини побрався із Єфросинією Яненко – племінницею Хмельницького. Але шлюб був нещасливим – дружина явно недолюблювала безтямно закоханого в неї Петра. Існують відомості, що вона неодноразово зраджувала чоловіку, зловживала алкоголем та взагалі не вирізнялася високою моральністю. Саме це і коштувало Дорошенку булави – 1688 року йому повідомили, що дружина зраджує йому з молодим шляхтичем. Кинувши все, Дорошенко повертається до Чигирина, призначивши наказним гетьманом Лівобережжя Дем’яна Многогрішного. Многогрішний переходить під протекторат Москви. Починається чергова міжусобна війна. Могутні сусіди приймають в ній найактивнішу участь – українські землі знову спустошуються московитами, поляками, турками та татарами. В результаті Козацька держава, не встигши відродитись з попелу, знову розшматована між Московським царством та Річчю Посполитою.

Після кількох років виснажливої міжусобної війни на теренах козацької держави вона була остаточно розділена між сусідами. Сам же Петро Дорошенко склав гетьманські клейноди восени 1675 року на козацькій раді в Чигирині. Останні роки життя гетьман провів у селі Ярополчому під Москвою (тепер село Волоколамського району Московської області), яке було віддано йому в 1684 році в спадкове володіння. Виїзд в Україну йому суворо заборонили. Тут, на засланні, у віці 57-ми років, Дорошенко одружився втретє. Останньою дружиною стала Агафія Єропкіна. Скоріш за все, шлюб із молодою російською дворянкою, в якому народилося четверо дітей, був для вже колишнього гетьмана щасливим. Правнучка гетьмана Наталя Гончарова стала дружиною класика російської літератури Олександра Пушкіна.

«Почуйте людей, яких уже немає»

Голосом цих загиблих від голоду стражденних селян стала для десятикласників СШ№69 поетка, літературна редакторка, історикиня Наталя Дзюбенко-Мейс. 

Вона пригадала своє дитинство і молодість, коли існування голоду, як геноциду, категорично заперечувалось тодішньою радянською владою. Тільки від бабусі у свої 17-ть почула вона правду і у вірші згадала слово голод, який по необачності опублікували. Наслідки для неї і родини були вкрай суворі. Події дитинства накладають відбиток на все подальше життя, тому тема голодомору стала не випадковою і в її творчості та історичних дослідженнях.  

Так як і зовсім невипадковою стала її доленосна зустріч з американцем, дослідником голодомору Джеймсом Мейсом. До приїзду в Україну він не міг уявити більшого злочину в Європі, ніж Голокост. Потрясінням для нього стали факти, які він дізнався, працюючи з Робертом Конквестом над книгою "Жнива скорботи". Адже саме він зібрав всі документальні матеріали для цієї книги. Дослідженню геноциду він присвятив все своє життя в Україні. Він дав голос всім, хто був очевидцем тих жахіть. 

Сама доля поєднала цих двох небайдужих людей. Розповідь непроста, але необхідна. Про це говорили учні після зустрічі, бо непокаране зло без належної оцінки людством веде до сьогоднішніх трагедій, про які будуть згадувати наші нащадки.

 

 

«Його творила Україна»

7листопада 1936 року народився український письменник, режисер, актор, сценарист та поет Микола Вінграновський.

Акторський талант йому допоміг розкрити Олександр  Довженко, в фільмі якого «Повість полум’яних літ» Вінграновський зіграв головну роль, а також був постановником низки художніх і документальних фільмів. 

Перші вірші було надруковано у 1957році. Микола Вінграновський є лауреатом Державної премії України імені Тараса Шевченка. Отримав її у 1984 році за прозові збірки для дітей. Також є лауреатом літературної премії «Благовіст» та премії Фундації Антоновичів (США)

«Ми знову є. Ми — пізні. Найпізніші.

Що наросли з худеньких матерів

В саду порубанім».

Слова генія завжди виявляються пророчими. Через роки заклинає нас поет в ці вирішальні тяжкі часи боротьби в «Останній сповіді Северина Наливайка»:

Ми на Вкраїні хворі Україною

Ми на Вкраїні в пошуках її

Забудьмо все у цю священну мить.

Забудьмо наші розбрати і чвари.

Я вас веду і воля вам горить,

Вона горить нам вічно, як стожари»

«Його рукою водила Божа воля, відкриваючи таємницю слова»

                                                                     М. Жулинський. 

 

«Мова зникає не тому, що її не вчать інші, а тому, що нею не говорять ті, хто її знає»            

                                                        Хосе-Марія Арце

Сьогодні 23 жовтня День організаторів заходів. Він присвячений тим, хто планує і проводить ці заходи, незалежно від масштабів і кількості учасників. Ми цілком закономірно можемо вважати це нашим професійним святом, оскільки масові заходи є невід’ємною складовою бібліотечної роботи. 

Цей тиждень передую ще одному нашому професійному святу. 27жовтня – День української писемності та мови. 

Саме життя ілюструє її важливість. Ми вважаємо одним з головних завдань поширення української мови в побуті. На вулицях Києва її чути скрізь, це не може не радувати.  Два наші професійні свята ми вирішили відзначити вуличною акцією: «Як це буде українською?»

 Ми запропонували перехожим підібрати українські еквіваленти до широковживаних, переважно молоддю, висловів. Також ми попросили прокоментувати деякі фразеологізми. Ніхто з опитуваних не відмовився і майже всі дали правильні відповіді. Також в день рекламіста ми роздавали роздруківки QR-кодів наших соцмереж. Перехожі охоче погоджувались на наше опитування. Цікаво, що грузин, який ще не дуже опанував українську, з задоволенням відповідав на наші питання.

     

 

                     Древній і сучасний Київ.

Цій темі був присвячений наш черговий шкільний урок в бібліотеці з учнями НРЦ №17. 

Разом ми переглянули книжки–альбоми з яскравими ілюстраціями про історію Києва, подивились цікаву легенду про його засновників: Кия, Щека, Хорива та сестру їх Либідь.  

Учні здійснили віртуальну мандрівку їх улюбленими скверами та парками столиці. Як би ми не намагалися вберегти дитячу психіку від війни, вона присутня в їх свідомості. Ми запропонували школярикам на вибір або намалювати щось про Київ, або розмальовку з казковими звірятками-захисниками. За словами вчителів, такі заняття подобаються учням і сприяють кращому засвоєнню матеріалу.

Бібліотека має цікаві, яскраві і пізнавальні видання, які в цьому ефективно допомагають. 

    

 

«Моя діяльність на культурній ниві» - Ярослав Карпець

Сьогодні старшокласники СЗШ №69 мали чудову нагоду познайомитись зі збіркою поезій Ади Єлагіної «Вище вогню» та поспілкуватись з непересічною людиною: письменником, журналістом, літературним критиком, видавцем, організатором мистецьких зустрічей для митців, волонтером. 

 

Ярослав Карпець працював кореспондентом у газеті, радіоведучим на каналі «Культура», рецензентом порталу «Друг читача». Це тільки частина тих посад, які обіймав пан Ярослав.

«Вище вогню» - це перша книжка, яку надруковано у створеній ним Видавничій майстерні «YAR». Спільно з Благодійним Фондом "Супер Джамп" започаткували поетичний марафон під назвою "Ада - 85". Ідея поетичного марафону полягала в тому, щоб згуртувати українців під час війни за допомогою поетичного слова та мотивувати до активного вживання рідної мови.

 

Пан Ярослав запропонував кожному українцеві взяти до рук поетичну збірку "Вище вогню" й обрати для себе вірш молодої поетки Ади Єлагіної для прочитання в соціальній мережі.

Ярослав Карпець – це небайдужа і активна людина, яка переймається не тільки питаннями літератури і культури загалом, а й станом морального та психологічного здоров’я молоді, підлітків-зокрема.

Допомогти молодій людині визначитись зі своїм місцем в житті, уникнути небезпечних ситуацій, пов’язаних з маніпулятивними зовнішніми впливами на не до кінця сформовану свідомість молоді покликана книга автора «Self -Harm. Самопошкодження». 

 

Щоб молоді люди краще зрозуміли про що йдеться, їм було запропоновано створити декілька команд і спільно знайти приклади такого самопошкодження. Учні вдумливо і конкретно спільно підібрали переконливі приклади. 

Ярослав дуже переймається активізацією вживання молоддю рідної мови і робить для цього конкретні дієві кроки.