Данило Кононенко. Себе знайшов я в Криму.

Поета, публіциста, перекладача, заслуженого діяча мистецтв АРК, заслуженого журналіста України називають «окрасою українського письменства Криму, його провідною зарею». За внесок у відродження української культури в Криму Кримська рада НСПУ удостоїла поета, громадського діяча літературною премією імені С.Руданського, є лауреатом премії ім. О.Гірника.

Кононенко є одним з фундаторів єдиної української газети на півострові в 1992 році – «Кримська світлиця». Літератор працював заступником голови товариства «Україна – Світ». Багато років очолював Кримську організацію НСПУ. Не одному з кримських письменників Кононенка допоміг вийти на великий літературний шлях, стати членом професійної спілки. Також він був одним з організаторів товариства української мови в Криму і очолював його, був членом правління Всеукраїнського товариства «Просвіта». 

20 років тому був започаткований літературний конкурс в Криму «Ми діти твої, Україно!». Кононенко 10 років очолював його журі. Пізніше конкурс став Всеукраїнським і отримав ім’я Данила Кононенка. Мета конкурсу – пошук молодих талановитих авторів.

Плідна перекладацька творча праця літератора з кримськотатарської мови татарських авторів, наприклад, Г.Усеїнова, У.Едемова, Шукурджі С., Халілова Т, Умерова Н., Велієва А., Фазила Р., яка зближувала культури різних народів і будувала мости дружби між ними.

  Кононенко сам був справжнім майстром поетичного слова, поетом «з любові і добра». Автор видав п’ять поетичних збірок. Він кохався в музично-мелодійних яскраво-виразних барвах рідного слова, був послідовником традицій класичного українського вірша. Поет мав широкий тематичний діапазон творчості: писав «чисту лірику», громадсько-політичні, публіцистичні вірші. Майстер був щиро закоханий усім серцем в прекрасну Кримську землю, її людей, природу… «Славлю тебе піснею, мій Крим», «Цвіте в Криму моя калина і людям радує серця».

«На цій землі я жив. Цю землю я любив. І в ній перейду, зіллюсь навіки з нею», - писав поет.

 

 

 

Агатангел Кримський. Життя віддане відродженню
української науки і культури.

 

Іван Франко так писав про Агатангела Кримського: «Людина надзвичайної енергії, пристрасної любові до України. Різносторонністю знань таланту. Філолог з фаху, високоталановитий поет, дуже оригінальний повістяр».

Ім’я Агатангел у перекладі з грецької означає «добрий вісник».

Він був надзвичайним професором кафедри мусульманського сходу. Викладав курс семітських мов (взагалі вчений знав 60 мов народів світу), арабську літературу, історію Туреччини. Писав літературні і прозові твори, праці з українського мовознавства. Кримський видав цілу бібліотеку академічних підручників з філології та історії Близького Сходу.

При гетьмані П.Скоропадському вчений обіймав посаду секретаря української академії наук. Був творцем українського сходознавства. У 1918-1928 роках Кримський плідно працював в Київському університеті. В 1918 році привіз з собою з Москви два вагони книг. Вчений знав і любив музику. «Звуки української музики доводять мене до сліз». Отримав звання «Заслуженого діяча УРСР», нагороджений орденом Трудового Червоного прапору. Академія наук України, Спілка письменників, Київський університет урочисто і широко відзначали 70-річний ювілей видатного вченого. Незважаючи на це, Кримського почали переслідувати, заарештували в 1941 році, обвинуватили в буржуазному націоналізмі, ув’язнено в тюрму в Кустанаї. В січні 1942 року видатний діяч помер у лікарні. Реабілітований тільки в 1957 році.

Агатангел Кримський брав активну участь в українському національному життя ХІХ ст., листувався з відомими діячами культури: В.Вернадський, М.Драгоманов, І.Франко, Б.Гринченко, Л.Українка, О.Соболевський, О.Кобилянська, Л.Толстой, І.Гаспринський, І.Ісманов, О.Акчокраклі, Б.Чобан-заде, Я.Кемаль та інші.

В своєму дослідженні про А.Кримського Соломія Павличко зауважує, що сучасним філологам мало відомо про його літературну творчість. Перебування вченого на «кордоні культур», політичних поглядів створили його особливий феномен. Історик О.Пріцак констатував: С.Павличко залишила унікальне дослідження з надзвичайно складної, але вдячної теми - «Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: складне життя Агатангела Кримського». Спеціалісти вважають, що Кримський зробив для науки більше, ніж усі попередні й сучасні йому арабісти. Все своє життя вчений присвятив налагодженню містків взаєморозумінню між двома світами-культурами Заходу і Сходу.

Сьогодні ім’я вченого-дослідника літератури та історії, викладача, політолога, перекладача, поета, письменника носить інститут сходознавства НАН України.

Рішенням Генеральної Асамблеї ЮНЕСКО Агатангел Кримський внесений до списку найвидатніших діячів людства.

 

 Його книги в бібліотеках зачитували до дір

До ювілею українського письменника-фантаста
Єремченка - Володимира Владка.

 Він з дитинства мріяв стати інженером та винахідником. Рано почав заробляти працею в газетах і журналах. Після навчання в інституті народної освіти працював в Ленінграді, Воронежі. Багато мандрував країною, за кордоном. Враження, знання мали відображення в репортажах і публікаціях. Владко вважається засновником української наукової літературної фантастики. Автор почав друкуватися в 1917 році. Перша книга – “Донбас – золота країна”. Повість “Ідуть роботарі” отримала премію на Всеукраїнському конкурсі.

 

Під час Другої світової війни працював політичним коментатором на українських радіостанціях. Тільки в 1956 році Владко повертається до улюбленого жанру фантастики. Виходять його книги: “Аргонавти Всесвіту”, “Сивий капітан”, “Позичений час”, “Фіолетова загибель”, “Чарівні оповідання”. Письменник пише про майбутнє і минуле.

 Він передбачає епоху радіолокації, телебачення, хвиль ультракороткого діапазону... Критики називають Володимира Владка українським Ж.Верном. Його твори перекладені багатьма мовами народів світу, нагороджені різними почесними відзнаками. Письменник удостоєний найвищої нагороди за творчість “Золотий космонавт” від міжнародного журі з'їзду літераторів-фантастів. Псевдонім “Владко” — це результат технічної типографської помилки. Читачі знаходили в його творах новий незвіданий світ, добро і радість, благородних і сильних людей, бажання мріяти. Творчість письменника Володимира Владка увійшла в історію української літературної фантастики. 

Похований письменник в Києві на Байковому цвинтарі.

 

 

 

      Михайло Дубовик. Усього сорок років життя.

Його поезія  належить до найкращих творів  української поезії. Його поетичні збірки видавались в Україні у 60-х роках і вважаються бібліографічною рідкістю. Життя і діяльність літератора пов’язані з Дніпропетровщиною. Перші вірші були опубліковані в газетах «Зірка», «Зоря», «Майбутня зміна».

20-30 роки   ХХ ст.– це і курс на українізацію, орієнтація суспільства на світлі ідеали і людських трагедій під час політичного терору. Михайло Дубовик  був серед тих  багатьох інших українських діячів культури, хто потрапив під «ліквідацію», став жертвою тоталітарного режиму.

Майбутній поет народився в с.Межиріч  Лебединського повіту на Сумщині в родині гончарів. Закінчив маріупольську вчительську гімназію, потім - педагогічну школу в Запорізьку. Вчителював. Подовжив навчання в Дніпропетровському  інституті народної освіти. Обставини не дали можливості закінчити курс навчання. 

Перші вірші молодого поета з’явилися в 1924 році. Дубовик  працює літературним консультантом   в газетах, журналах. Був одним  із засновників  «Літературної газети». Належав до літоб’єднання  «Плуг» - першої літературної організації в Україні. Є автором чотирьох поетичних збірок. Творчість  Дубовика зігріта  щирою любов’ю до рідно краю. Вона проста і невимушена. «Земле –мамо! Земле дивна і мила! Вічна слава радощам твоїм! Дай мені палку співецьку силу – хай про тебе людям розповім». Селянські сонети автора вражають ліричністю, гострого відчуття природи. Поет переймається болем, проблемами села.  У своїх віршах автор торкається  тем індустріалізації, де головний герой -  робітник – рушійна сила історії. 

Пізні твори вже більш філософські - роздуми про призначення поета. «Поете! Як мудрець. Зумій і ти до смерті в серці мужність пронести!».  В творчості Дубовика відчувається тонка, ніжна  і вразлива його душа.

У 1941 році Дубовика  заарештовують. Сфабрикували  проти нього кримінальну справу про шпигунську діяльність і участь в контреволюційних  організаціях. Розстріляний на початку війни в Биківні. Дата і місце страти не встановлені точно. 

Життя і творчість поета - поле для сучасних досліджень -  його естетичний код ще нерозгаданий. У 1955 році на прохання СПУ справу поета  переглянуто і Дубовик був реабілітований посмертно.

 

Марк Твен

 

Палка і правдива мова Святослава Караванського.

Караванський став на захист української мови, боровся за права українців на свою мову і за це був запроторений до концтаборів. Він провів за гратами 31 рік свого життя. Був звинувачений в «буржуазному націоналізмі», відмовився співпрацювати і доносити на своїх товаришів. Перший арешт тривав 16 років. У 1954 році розпочинає масштабну роботу над «Словником українських рим». В ув’язненні продовжував перекладати з англійської Шекспіра, Кіплінга, Бернса, Бронте… Після звільнення за амністією працює над книгою «Біографія слів». Караванський боровся за викладання у навчальних закладах українською, протестує проти «Закону про мову», пише статтю «Про одну політичну помилку». Без суду і слідства дослідника-мовознавця знову арештовують  на 9 років таборів суворого режиму. У Володимирському централі Караванський пише статтю про розстріл польських офіцерів у Катині на основі свідчень в’язнів. Система розуміє «небезпеку» діяча, і в 1969 році присуджує йому ще 5 років ув’язнення і 3 роки таборів особливого режиму. У лютому 1979 року Караванський приєднується до членів Гельсінської групи.

Мовознавець першим видав словник синонімів української мови. Практичний словник він розробляв і видав сам. Почав працювати над книгою перебуваючи у таборі. Його особливою рисою було вміння працювати за будь-яких умов. Праця була його повітрям, його життям. Після 31 року неволі за гратами Караванський лишився незламним і робив свою мовознавчу справу до останніх днів. Його називали велетенським громадянином і велетенським філологом. Він був непохитним максималістом, стоїком, нонконформістом і привітною демократичною людиною, ідеалістом до останніх днів… Його спадщина – справжній скарб для поетів – «Словник українських рим», в якому Караванський самостійно склав близька 60 тис. римованих пар слів.

«Коли не я, то хто?», - все життя  вважав дослідник української мови, письменник, публіцист, громадський діяч  - Святослав  Караванський.

 

Криголам у замерзлому морі. Микола Руденко.

«Моїх чуттів розвіяна руїна

Нагадує в пісках померлу річку.

Та є ще Бог…

І є ще Україна…

Для них я збережу у грудях свічку»

Він народився на Донбасі, пройшов війну, писав вірші й фантастику, він відмовився зводити наклепи на невинуватих, його перестали друкувати та взяли під нагляд. Микола Руденко, співзасновник Української Гельсинської групи, письменник-фантаст, правозахисник і дисидент. Його доля ламає всі стереотипи. На свято Миколая 1920 року у шахтарському селі Юр’ївці на Луганщині у родині Руденків народився син. 

                            «У хаті глиняній, мов у печері,

                            Моє дитинство весело текло.

                            Босоніж взимку бігали за двері,-

                             Бо чоботів ні в кого не було»

В шість років залишився без батька, а потім під час дитячих пустощів отримав травму і перестав бачити на ліве око. Навчання у школі, перші поезії. Перше місце на Всеукраїнському літературному конкурсі давало право на вступ до Київського університету й стипендію в 150 рублів. Після місяця навчання мобілізований на фронт.  Був тяжко поранений.

Лікувався рік, II група інвалідності, проте закінчив війну у Кенігзберзі і мав орден Бойового Червоного прапора. Поступив на службу редактором у видавництво «Радянський письменник» і присвятив себе поезії. Руденка благословили на пост секретаря письменницької парторганізації, запропонували крісло головного редактора журналу «Дніпро». Дочка «ворога народу», яка була «під гітлерівською окупацією» поступила в Київський педінститут, відвідувала літстудію журналу «Дніпро», де стежки Ліни Костенко та Миколи Руденка перетнулися.

 Двоє красивих розумних молодих людей: Ліна та Микола. Вона - студентка, на десять років молодша, унікальний поет (правда, російськомовний, писала «під Цвєтаєву»). Була у них розмова  про мову. Після того Л. Костенко писала тільки рідною. Було тепло в очах, була велика симпатія, але «Не покличу щастя не моє».

«Прощай, прощай чужа мені людино!

Ще не було ріднішого, як ти.

Оце і є той випадок єдиний,

Коли найбільша мужність – утекти»

***

«Ти прийдеш знов. Ми будемо на «ви»

Чи ж неповторне можна повторити?

….Я Вас люблю, о як я Вас люблю!

Але про це не будем говорити»

Попереду у обох були часи  випробувань, інші кохання, інші вірші і книги, але маємо дякувати долі, яка перетнула їхні  стежки – маємо свого генія рівня Лесі Українки. Ліна Костенко називала Миколу Руденка своїм літературним хрещеним батьком.